Син - Філіп Майєр

Із цими словами Марія безпорадно знизує плечима.

— Дон Педро був хорошою людиною, — кажу я.

— Він був сповнений марнославства. Йому страшенно подобалося бути ідальго й торочити, яке це благословення для всіх нас — жити на цій землі. Та насправді для нас це було прокляттям — лише він один був щасливий від того, що земля його дядька дісталася саме йому. Тато був так засліплений цим, що не бачив загрози для свого життя. І не хотів розуміти, що настане день, коли сусіди повбивають усіх нас. Інакше ми давно б уже поїхали геть…

На якийсь час запановує тиша. Потім я знову чую голос Марії:

— А ти, Пітере, хіба не відчуваєш, що тобі тут не місце? Напевно, відчуваєш-таки, та все одно не полишаєш цих земель.

Я й справді усвідомлював це, хоч і не завжди — мабуть, із дня загибелі своєї матері. Хотів розповісти Марії, як це сталося, утім, передумав: цю історію не порівняти з історією загибелі її родини. Тож узявся розповідати іншу:

— Я пам’ятаю, як ми, коли я був іще хлопчаком, упіймали дванадцятирічного злодія — принаймні, так стверджував полковник, — який крав нашу худобу. Зізнаватися в будь-чому моєму батькові цей хлопець не захотів. Тож полковник перекинув через ворота мотузку, накинув зашморг на шию бідоласі, а тоді прив’язав другого кінця мотузки до коня. Коли хлопця спустили, він заговорив, ба навіть мапу на землі намалював. І сказав, що злодії — білі — примусили його допомагати їм, бо не знали цих земель.

Марія безмовно киває. Я не знаю, чи варто розповідати далі, однак наважуюся.

— Я вже знімав зашморг із шиї того хлопця, коли раптом полковник ляснув коня — і бідолаха повис у повітрі…

— І… що?

— Загинув.

— А інших — упіймали?

— Еге ж. І він повісив тих, кого не застрелив.

— Шериф?

— Та ні, мій батько.

Їх було дев’ятеро: п’ятьох полковник застрелив, а решта четверо — здалися. Мій тато стягнув сідла з їхніх коней, а тоді, знайшовши підхожу тополю, повісив злодіїв саме на їхніх лассо. Я тримав керосинову лампу, доки Фінеас надівав на них зашморги. Спершу мого брата аж лихоманило; проте коли він уже чіпляв зашморг на четвертого, сказав йому спокійним тоном: «За якусь хвилину все скінчиться, приятелю». У відповідь чоловік прохрипів: «Дуже люб’язно з твого боку». А мій батько мовив: «На тебе, як не крути, чекає повішення, Пако. Не зараз — то за кілька тижнів у Ларедо». Останні слова бідолашного (з його рота вже потекла піна) були такими: «Краще б за кілька тижнів…» А полковник лише сказав: «Радій, що ми з тебе живого шкуру не здираємо».

Марія сідає поруч зі мною. Кімнату осявають прощальні сонячні промені. Вона закладає пасмо волосся за вушко, і в мене мов грудочка в горлі застрягає. Погляд у неї — такий лагідний! Її пальчики м’яко торкаються моєї руки.

— Не думай більше про це, — шепоче вона.

Це значно легше сказати, ніж зробити. Але мені важко пояснювати людям такі речі, тож я й далі мовчу.

Фінеас ударив долонею по крупу одного коня, тоді — другого… Коли останній із бідолах повис у повітрі, стало майже зовсім тихо — ну, хіба що поскрипували мотузки та хрипіли, умираючи, люди (також я почув характерний звук — це з них виходили нечистоти). Вони ще сіпалися, коли полковник спокійнісінько мовив: «Сідла в них непогані, як на мене».

— Пітере?

Рука Марії досі на моїй. Мені й поворухнутися страшно…

— Це надто глибоко в мені засіло, — кажу я їй.

Ми з нею ще довго сидимо так, рука в руці. Мабуть, ми могли б зайти й далі, та обидва добре знаємо, що це було б неправильно.

Розділ 34

Ілай Мак-Каллоу

Початок 1852 року

Будинок моєї мачухи в Бастропі виявився хиткою спорудою з безліччю прибудованих кімнат. Звели цю халабуду, найпевніше, ще за тих часів, коли будівельні матеріали в Техасі були дефіцитом. Натомість подвір'я було досить непогане — просторе, укрите травою й квітами, акуратно огороджене побіленим парканом.

Моя мачуха (на вигляд вона мала років сорок — сорок п'ять) була, певно, утіленням образу, що виникав у головах індіанців при слові «блідолиці»: зі страшенно суворим обличчям, у туго зав'язаному капорі… коротше кажучи, її наче вигодували свого часу кислим молоком. Мене вона обдарувала при зустрічі таким промовистим поглядом, що одразу стало зрозуміло: я для неї типовий дикун, і край. На обличчях її синів (зростом вони обидва були вищими за мене) красувалися такі ідіотські посмішки, що я вмить уторопав: бахнеш отакого «макітрою» об дерево — гірше точно не зробиш… тож варто спробувати.

— Ти, мабуть, Ілай? — мовила мачуха.

— Еге ж.

— Ми тут дещо з одягу тобі підшукали, — вела далі вона. — Тепер ти зможеш одягатися так само, як і всі білі хлопчики. А пістолета — віддай, будь ласка, Джейкобові.

Її старший син потягнувся до мого кольта, однак я, лихого слова не мовивши, ляснув його по лапі.

— Тут прийнято тримати зброю під замком, — сказала мачуха. Джейкоб удруге простяг до мене свою клешню, однак, звичайно, отримав те саме, що й першого разу.

— Мамо… — скривився здоровило.

Мачуха мовчки поглянула на мене, а тоді сказала до сина:

— Та нехай уже так ходить!

Постелили мені в спальні хлопців, які все витріщалися на мою зброю (адже при мені був не тільки кольт, а й лук зі стрілами, а також великий ніж). Щойно мені показали будинок, я гайнув на вулицю. Мої зведені брати попрямували за мною назирці… Утім, це вони так думали. Заплутавши сліди, я позбувся цієї небажаної компанії та закопав у землю свого кольта й іншу зброю. При собі я залишив тільки лук зі стрілами та кілька дрібничок, що не повинні були нікого зацікавити.

Повертаючись назад, я помітив тих двох ідіотів, які ходили по колу, шукаючи мої сліди. Я подумав, що варто було б улаштувати на них засідку, але вирішив, що мені ліньки. І пішов собі далі.

На вечерю мачуха подала солонину, однак я не торкнувся її. Тож довелося налягти на кукурудзяний хліб із маслом (родина ця походила зі Східного Техасу, де не печуть пшеничного хліба; те, що в них знайшлося масло,