Твори - Гі де Мопассан
Крамар сказав:
— З вас, пане Жане В арен, я взяв би за нього тисячу франків, — скільки сам заплатив. Для всіх інших було б півтори тисячі, але для моїх клієнтів-митців у мене спеціальні ціни. Вони всі мене відвідують, пане Жане В арен. От, приміром, учора пан Бюснах купив у мене великого старовинного келиха. А то якось продав я пару таких свічників (правда ж, гарні?) панові Александру Дюма. Коли б цю річ, що ви держите в руках, наглядів пан Золя, — вона була б уже продана, пане Жане Варен.
Письменник вагався: статуетка вабила його, та ціна жахала. Він зовсім не зважав на цікаві людські погляди, так ніби був сам десь серед пустелі.
Вона, охоплена хвилюванням, увійшла до крамниці, дивлячись просто на нього і не думаючи навіть, чи вродливий він, чи молодий, чи елегантний. Це ж був Жан Варен, славетний Жан Варен!
Після довгої внутрішньої боротьби та тяжких вагань письменник поставив ідола на місце.
— Ні. Це задорого, — промовив він.
Купець подвоїв своє красномовство:
— О пане Жане Варен, задорого. Де ж таки! Ця річ варта двох тисяч, правду кажу.
Літератор відповів сумно, все не зводячи очей з фігурки:
— Може, й так. Але для мене це дорого.
Тоді вона, порушена безумною відвагою, наблизилась і запитала:
— А мені за скільки б ви цю річ віддали?
Здивований крамар відповів:
— Півтори тисячі, пані.
— Гаразд. Я беру.
Літератор, що досі й не помічав її, повернувся раптом і уважно, поглядом спостережливим, з трохи примруженими очима, оглянув спершу всю її постать, а тоді, як знавець, почав додивлятись до деталей.
Вона була прегарна в цю хвилину, охоплена поривом, помолоділа під промінням збудженої пристрасті. Крім того, жінок, що купують оздобу для столу за півтори тисячі франків, зустрінеш не щодня.
Раптом, виявляючи чарівну делікатність, вона обернулась до нього і сказала тремтячим голосом:
— Пробачте, добродію, я, може, надто похопилась; ви ж іще не сказали свого останнього слова.
А він з поклоном:
— Я сказав його, пані.
Вона тоді знову схвильовано.
— В кожнім разі, тепер чи пізніше, аби ви лише надумались, ця річ може належати вам. Я тільки тому й купила її, що вона припала вам до смаку.
Він усміхнувся, видимо задоволений:
— Звідки ж ви мене знаєте?
Тоді вона заговорила про своє захоплення його творами, назвала їх, виявила в своїх похвалах велике красномовство.
Розмовляючи, він сперся ліктем на якийсь стіл і палко вдивлявся гострими, допитливими очима, намагаючись розгадати, що перед ним за особа.
Час від часу крамар, радий з цієї живої реклами, гукав, коли входили нові клієнти:
— Гляньте-но, пане Жане Вареи, правда, гарненька річ?
І всі голови поверталися в той бік, а вона тремтіла від радості, що розмовляє на людях запросто з чоловіком, який має таке славетне ім’я.
Сп’яніла нарешті з цього всього, повна тієї відваги, що буває у полководця, коли він наказує іти в рішучу атаку, вона сказала:
— Добродію, зробіть мені велику-велику приємність. Дозвольте вам подарувати цю річ на спогад про жінку, яка безмежно шанує вас і яку ви бачили всього десять хвилин.
Він відмовився. Вона наполягала. Він, проте, опирався, від щирого серця сміючись.
Тоді вона затято мовила:
— Гаразд. Я сама віднесу до вас статуетку! Де ви мешкаєте?
Він не хотів сказати своєї адреси, та вона спитала в крамаря, заплатила скільки треба було за свою покупку і метнулась наймати фіакр. Письменник кинувся їй навздогін. Він ніращо не хотів прийняти подарунок, не знаючи навіть, кому його можна повернути. Він догнав її, коли вона сідала вже в екіпаж, плигнув і собі і — ледве не впавши, бо коні саме рушили, сів поруч неї, роздратований уже цією пригодою.
Він просив і вимагав облишити вигадку, та вона не піддавалась на жодні вмовляння. Доїхали до його дверей, і лише тоді дивачка оголосила йому свої умови.
— Я погоджуюсь, — сказала вона, — не залишати вам цієї речі, якщо тільки ви пообіцяєте виконувати сьогодні всі мої бажання.
Пропозиція здалася йому такою забавною, що він погодився.
— Що ви звичайно робите о цій годині? — запитала вона.
— Виїжджаю на прогулянку, — відповів він після деякого вагання.
Тоді вона рішучим голосом звеліла візникові:
— До Булонського Лісу!
Візник рушив.
Він мусив називати їй імена всіх відомих жінок, особливо тих, що вславилися своєю розбещеністю, і втаємничувати її в найінтимніші дрібниці їхнього життя, їхніх звичок, домашньої обстановки та пороків.
Надійшов вечір.
— А що ви робите о цій годині? — було нове питання.
Він, сміючись, відказав:
— Перехиляю чарочку абсенту.
Тоді вона поважно:
— Що ж, пане, давайте пити абсент.
І вони ввійшли до його улюбленої великої кав'ярні на бульварі. Там він зустрів своїх товаришів письменників і познайомив їх усіх з нашою провінціалкою. Вона втратила тяму з радощів. «Нарешті, нарешті», — дзвеніло у неї в голові.
Час минав, і вона звернулась до Варена:
— Певне, тепер ви звичайно обідаєте?
— Так, пані,— відповів літератор.
— Ну, то рушаймо на обід.
По обіді у кафе Біньон пролунало нове запитання:
— А що ви робите вечорами?
Він пильно глянув на неї:
— Як коли. Іноді буваю в театрі.
— Гаразд, пане, їдьмо до театру!
У Водевілі, завдяки йому, їм дали безплатні місця, а вона
зажила вищої слави — сиділа з ним поруч на балконі так, що весь зал їх бачив.
Коли вистава скінчилась, він поцілував їй галантно руку і промовив:
— Мені зостається тепер, пані, подякувати вам за чарівний для мене день…
Вона перебила:
— А що ви робите вночі о цій годині, що робите ви ночами?
— Я… я вертаюсь додому.
Вона нервово засміялась:
— Ну… то… їдьмо до вас…
І вони замовкли. Вона тремтіла всім тілом, і в ній боролося бажання втекти з бажанням залишитись, але в глибині серця панувало тверде рішення дійти в цій пригоді до краю.
На сходах вона мусила спинитись, придержуючись за поручні, таке сильне хвилювання охопило її, а він пройшов уперед, важко дихаючи, з восковим сірником у руці.
Тільки-но зайшли до кімнати, вона хапливо роздяглась, мовчки заховалась під ковдру і притулилась у чеканні до стінки.
Та була вона недосвідчена й наївна, як справжня законна жінка провінціального нотаріуса, а він вибагливіший за турецького пашу. Тому вони не могли ніяк порозумітися.
Потім
