Твори - Гі де Мопассан
Нарешті крізь фіранки заглянуло ранішнє світло. Вона встала, тихенько одяглась і вже прочинила була двері, та від несподіваного скрипу В арен прокинувся, протираючи собі очі.
Спочатку він нічого не міг збагнути спросоння, та незабаром згадав усю пригоду і запитав:
— Ви вже йдете?
Вона спинилась, зніяковіла.
— Так, уже ранок, — пролепетала вона.
Тоді він сказав, підвівшись:
— Дозвольте ж мені тепер вас про щось запитати.
Вона мовчала, а він провадив далі:
— Ви дуже мене вчора здивували. Будьте відверті, поясніть, що все це має означати? Я нічого не доберу.
Молода жінка несміливо підступила ближче і відказала, зашарівшись, як дівчина:
— Я хотіла спізнати… спізнати порок… і… тепер бачу, що… що тут нема нічого веселого…
І вибігла, ніби втікаючи, на вулицю.
Ціла армія замітальників працювала на брукові та на тротуарах, змітаючи різний бруд та непотріб до рівчаків. Одноманітними рухами, вишикувавшись півколом, наче ті косарі серед степу, гнали вони перед себе сміття; воца зустрічала їх, подібних до заведених ляльок-автоматів, на кожній вулиці.
І от їй почало здаватись, ніби у неї також щось виметено з голови, ніби до якогось рівчака, до ями якоїсь викинуто її шалені мрії.
Стомлена, змерзла, вернулась вона до свого готелю, а в очах усе рухались мітли, що очищають ранками Париж.
Увійшла до кімнати — і гірко заридала.
Два приятелі
Обложений Париж голодував і задихався. На дахах майже не видно було горобців, навіть стічні канави спустошились. Люди їли будь-що.
Пан Моріссо, з фаху годинникар, солдат за обставинами, сумно брів голодний одного ясного січневого ранку бульваром на околиці, засунувши руки в кишені військових штанів, коли раптом спинився перед іншим солдатом, упізнавши в ньому свого давнього приятеля. То був пан Соваж', з яким він познайомився на річці.
Перед війною, щонеділі, Моріссо вирушав ще вдосвіта залізницею до Аржантейля з бамбуковою вудкою в руці та бляшаною скринькою за плечима. Він висідав у Коломбі, звідти пішки діставався до острова Марант. Ледве прибувши до свого улюбленого місця, він розмотував волосінь і вудив аж до самої ночі.
Щонеділі він зустрічав там ще одного затятого рибалку, пана Соважа — маленького, гладкого та веселого чоловічка, що мав галантерейну крамничку на вулиці Нотр-Дам-де-Лорет. Не раз вони сиділи там по півдня поряд, з вудками в руках, спустивши над водою ноги, і кінець кінцем заприятелювали.
Бували дні, коли вони зовсім не розмовляли між собою. Іноді про щось балакали; але вони чудово розуміли один одного й без слів, бо мали схожі уподобання й однакові почуття.
Навесні, годині о десятій ранку, коли оновлене сонце вкривало тиху річку тим прозорим серпанком, що наче пливе за водою, і добряче припікало спини обом завзятим рибалкам, Моріссо казав своєму сусідові: «Бач, яка розкіш!» А пан Соваж відповідав: «Краще над усе в світі». І цього було досить, щоб вони цілком розуміли й шанували один одного.
Восени, надвечір, коли криваве від призахідного сонця небо, відбиваючи у воді багряні хмари, заливало пурпуром усю річку, запалювало обрій, осявало двох приятелів ніби вогнем пожежі і золотило дерева, що вже пожовкли й тремтіли від холоду, пан Соваж, усміхаючись, позирав на МорісСо і промовляв: «Ну й краса!» А зачарований Моріссо, не відриваючи очей від поплавця, відповідав: «Куди краще, ніж на бульварі, чи не так?»
Впізнавши тепер один одного, вони зараз же енергійно потиснули один одному руки, щиро зворушені зустріччю за таких несхожих обставин.
— Отак-то! — зітхнувши, промимрив пан Соваж.
— А яка погода! — поскаржився похмурий Моріссо. — Сьогодні перший гарний день з початку року.
А небо справді сяяло ясною блакиттю.
Вони рушили поруч, сумні й задумані.
— А риболовля? — озвався Моріссо. — Пригадати й то приємно!
— Коли ми знову туди повернемося? — сказав пан Соваж.
Вони зайшли до якоїсь маленької пивнички й випили абсенту, потім знов побрели вулицями.
Аж ось Моріссо зупинився.
— А чи не випити нам ще, га?
Пан Соваж згодився:
— До ваших послуг.
Вони зайшли до іншої пивнички.
Приятелі вийшли звідти очманілі й запаморочені, як буває з людьми, що натщесерце перебрали хмільного. Було тепло. Ніжний вітерець приємно лоскотав їм обличчя.
Пан Соваж, що зовсім сп’янів на теплому повітрі, спинився:
— А якби піти туди?
— Куди це?
— Та повудити риби.
— Куди саме?
— На наш острів. Французькі аванпости стоять біля Коломба. Я знаю полковника Дюмулена, нас пропустять без перешкоди.
Моріссо весь аж стрепенувся, так шалено захотілося йому повудити риби.
— Гаразд. Згода, — сказав він. І вони розлучилися, щоб узяти рибальські снасті.
Через годину вони вже йшли поруч битим шляхом. Дісталися до вілли, яку займав полковник. Він посміхнувся, заслухавши обох приятелів, але задовольнив їхню примху. Одержавши перепустку, вони рушили далі.
Незабаром вони проминули аванпости, перейшли покинуте містечко Коломб і опинилася край виноградників, що спускаються до Сени. Було близько одинадцятої години ранку.
Село Аржантейль напроти них, здавалося, вимерло. Горби Оржемон та Сануа височіли над усіма околицями. А велика рівнина, що слалася аж до Нантера, з голими вишняками та сірою землею, була безлюдна, зовсім безлюдна.
— Он там, нагорі, пруссаки! — промурмотів пан Соваж, показуючи на вершини.
І приятелі аж заклякли з тривоги, втупившись очима в цю широку пустелю.
«Пруссаки!» Вони ще ні разу не бачили пруссаків, але кілька місяців відчували навкруг Парижа присутність ворогів що, невидимі і всемогутні, пустошили Францію, грабували, забивали й морили людей голодом. І, крім ненависті, яку вони вже відчували до цього невідомого, непереможного народу, їх раптово обійняв якийсь надприродних жах.
— Га! А що, як ми їх надибаємо? — пробелькотав Моріссо.
— То почастуємо їх смаженою рибою, — відповів пан Соваж із суто паризьким нахилом до глузування.
Проте, занепокоєні незвичною тишею, вони все ж не насмілювалися йти далі в поле.
Нарешті пан Соваж таки зважився:
— Ходімо, тільки обережно.
Вони спустилися у виноградники, зігнувшись удвоє, а де й поповзом, ховаючись за кущі, до всього придивляючись та прислухаючись. До берега їм лишалося пройти тільки смужку
