Твори - Гі де Мопассан
З найвеселіших між товаришами був Жозеф де Гардон, старий парубок, що жив типовим, яскраво-паризьким, фантастичним та химерним життям. Проте не був з нього ні розпусник, ані гультяй, а лише цікавий до всього чоловік, веселун, та ще й молодий, бо ледве чи мав сорок літ. Людина світська в найширшому й найбільше поблажливому розумінні цього слова, обдарований гострим розумом без особливої глибини, широкими знаннями без справжньої ерудиції, здатністю легко сприймати, не дуже вдумуючись у сприйняте, він здобував у своїх спостереженнях, пригодах та зустрічах матеріал для комічних, а разом з тим і філософських анекдотів та для гумористичних афоризмів, що створили йому славу великого розумника.
Це, власйе, був оратор на час обідів. Щоразу так уже й чекали від нього нової історії чи приповідки. Не треба було й просити, щоб він почав її розповідати.
Покурюючи, з покладеними на стіл ліктями, з напівпорожньою склянкою коньяку перед собою, розімлілий в атмосфері тютюнового диму й тонких пахощів гарячої кави, він почував себе, тут якнайкраще — як богомільна ялика в каплиці, як золота рибка в акваріумі
Він мовив, пихнувши сигарою:
— Не так давно зі мною сталася чудна пригода.
— Розкажіть) — попросили всі майже в один голос.
— Охоче. Ви знаєте, що я люблю блукати по Парижу, немов оті колекціонери цяцьок* які раз у раз нишпорять очима по вітринах. Щодо мене, то я шукаю ввдовищ, людей, приглядаюсь до всіх і до всього.
Якось у половині вересня, теплого та погожого дня, вийшов я опівдні з дому, не знаючи, куди саме йду. В таких випадках ми відчуваємо звичайно невиразне бажання одвідати яку-небудь молоду гарну жінку. Перебираємо в уяві галерею своїх знайомих, порівнюємо їх, роздумуємо про властиві кожній з них принади та чари і віддаємо нарешті перевагу тій, котра того дня найбільше нас вабить. Та іноді надто ясне сонце й надто ласкаве повітря позбавляють нас охоти робити будь-які візити.
Сонце було ясне, повітря ласкаве. Я запалив сигару і, роздумуючи, пішов па бульвар. Я походжав собі без жодної мети, аж раптом заманулось мені завітати па Мон-мартрське кладовище.
Я дуже люблю кладовища: там огортає мене спокій та меланхолія, — а це мені потрібне. Та й те сказати: скільки там поховано добрих друзів, яких уже не побачити; отож я й відвідую їх вради-годи.
Саме на Мовмартрському кладовищі є могила жінки, яка викликала колись у мене велику ft жагучу пристрасть і спомин про яку ft досі виповнює серце печаллю та жалями."різними жалями… Часом ото ходжу я помріяти на ту могилу. Щодо неї, то тут уже всьому, звичайно, кінець.
Люблю я кладовища ще ft за, те, що це ж дивовижні, надзвичайно тісно заселені міста. Збагніть лише, скільки там, на невеличкому клаптику землі, міститься мертвих, подумайте про всі покоління парижан, навіки там упокоєні, про цих довічних троглодитів, що їхні замуровані, тісні печери привалено каменем чи позначено хрестами, і згадайте тоді живих* отих тварюк* які так багато займають на землі місця і зчиняють стільки шуму й галасу.
До того ж на кладовищах трапляються пам’ятники майже настільки ж цікаві, як по музеях. Надгробок Кавенья-ка, запевняю вас, викликає в мені, без бажання порівнювати, спогад про отой шедевр Жана Гужона: постать Луї де Брезе, що міститься в підземній каплиці Руанського собору; все мистецтво, сучасне, реалістичне мистецтво, пішло звідси, панове. Цей мрець, Луї де Брезе, правдавіший, страшніший, краще передає жахливість неживого, ще скорченого агондеао тіла, аніж усі ті. страдницькі трупи, що їх ставлять на могилах теперішні майстри.
Можна милуватись на Монмартрському кладовищі з Боденового величного монументу; є там і прегарні пам’ятники Готьє, Мюрже. Саме на пам’ятнику Мюрже бачив я одного разу одинокий, убогий віночок із жовтих безсмертників. Хто приніс його? Може, остання гризетка, стара-престара, що служить десь поблизу консьєржкою? Це красива статуетка роботи Мі ллє, що гине, одначе, від бруду та недогляду. Оспівуй же молодість, Мюрже!
Вступивши на Монмартрське кладовище, я відчув* як нараз мене пойняла журба — не дуже, щоправда, болюча, — та журба, що навіює, коли ти почуваєш себе при здоров’ї, думку: «Не дуже це веселе місце, але ж моя година ще не настала…»
У м’якому, вологому повітрі чувся повів осені — мертвого листя та стомленого, змученого, млявого сонця — і це поглиблювало, поетизувало те відчуття самотності і кінця всього земного, яке завжди виникає в сумному місці, де ще й інший панує повів: людської смерті.
Я походжав* не поспішаючи, цими німими вулицями, де сусіди вже не одвідують одне одного, не сплять ніколи вдвох в одній постелі і не читають газет. Потім я взявся розглядати епітафії. Це справді найутішніша в світі річ. Ніколи ні Лабіш, ні М ель як не викликали в мене такого сміху, як отой гумор надмогильної прози. То ж просто книжки, виразніші за Поль де Кокові, книги, щоб розвіювати наш смуток та гризоту, — оті мармурові таблиці й хрести, де вигадники-родичі розливають свої жалі та обітниці людині, котра відлетіла на той світ, і висловлюють надію — там із нею зустрітись!
Та найбільще люблю я на цьому кладовищі ту запущену, занедбану його частину, де повиростали великі кипариси та тисові дерева, отой старий квартал давніх мерців, що незабаром поновиться: зелені дерева, вигодувані людським трупом, повирубують і вирівняють місце для свіжих мерців, укриваючи їх зверху білими мармуровими плитами.
Поблукавши трохи, щоб освіжити голову, я боявся вже залудитись і вирішив одвідати з низьким уклоном і сумовитим спогадом місце останнього відпочинку моєї коханої. Серце в мене стискалось, коли я підходив до її могили. Бідолашна люба! Вона ж була така гарненька, така ласкава, така біла, така свіжа… а тепер… коли б відкопати…
Спершись на залізні гратки, я тихенько шепнув їй слово про свою печаль — певна річ, вона того не почула — і хотів був уже йти далі, як раптом побачив біля сусідньої могили жінку в чорному жалобному вбранні. Вона стояла там навколішки. З-під вуалі виднілася гарна голівка, а біляве її волосся виблискувало, як вранішнє сонце під ніччю темного покривала.
Я
