Портрет митця замолоду - Джеймс Джойс
В Айлін теж подовгасті, вузькі, прохолодні білі руки, бо вона дівчинка. Наче зі слонової кості, тільки м'які. Ось як слід розуміти Вежа зі Слонової Кості, але цього протестанти не розуміють, тому й глузують. Якось вони обоє стояли і дивились у двір готелю. Служник піднімав прапорці на флагшток, а по сонячному моріжку гасав фокстер'єр. Вона вклала долоню йому до кишені, де була його рука, і він відчув, яка вона в неї прохолодна, тонка і ніжна. Вона сказала, яка кумедна штука — кишені, тоді раптом кинулась бігти і бігла вниз, сміючись, по крутій звивистій стежці. Її біляве волосся струменіло услід за нею, немов золото на сонці. Вежа зі Слонової Кості. Золота Світлиця. Якщо думати про речі, починаєш їх розуміти.
Але чому в сортирі? Туди виходять за потребою. Там, скрізь слизькі сланцеві плити, цілий день цюркотить з дірочок, і стоїть химерний запах відлитої води. Всередині на дверях одної кабінки червоним олівцем намальований бородатий чоловічок у римській одежі, що тримає в руках по цеглині, а під цим — назва:
Бальб будував стіну.
Це хтось із учнів намалював для хохми. Лице в нього кумедне, але справді все те схоже на чоловіка з бородою. А в іншій кабінці на стіні гарним почерком, з нахилом уліво, виведено:
Юлій Цезар написав Дебелу Каліку.
Може, того вони й пішли туди — бо там різні учні пишуть для хохми всілякі речі. Та все одно було щось химерного в тому, що сказав Атай і як він це сказав. Раз вони втекли, значить, це не хохма. Він мовчки дивився разом з усіма на той бік майданчика і відчув, що починає боятися.
Врешті Флемінг сказав:
— То що — карати нас усіх за те, що зробили інші?
— Я беру зуби на замок, побачите, — сказав Сесіл Громило. — Три дні мовчати у трапезній, ще й за кожну дурницю шістку чи й вісімку виписують.
— Ага, — сказав Веллз. — А старий Баррет по-новому тепер записку скручує: як розгорнеш глянути, скільки ферулів тобі дістанеться, то вже не складеш назад. Я теж зав'язую.
— Ага, — сказав Громило. — Нині інспектор був у другому граматичному.
— Піднімаймо бунт, — сказав Флемінг. — Що?
Учні мовчали. Мовчало й повітря, озивалися тільки крикетні бити, але повільніш, аніж раніш: тік, так. Веллз сказав:
— Що їм за це буде?
— Саймонові Мунану і Сіклові — різки, — сказав Атай. — А старшакам на вибір: висічення, або виключення.
— І що ж вони вибрали? — спитав той, що заговорив найпершим.
— Всі вибрали виключення, крім Корріґана, — відповів Атай. — Його сіктиме містер Ґлісон.
— Корріґан — це той здоровило? — спитав Флемінг. — Та він здоровший за двох Ґлісонів!
— Я знаю, чого він так вибрав, — сказав Громило. — І правильно зробив, а інші — неправильно, бо пройде час, і хлоста забудеться, а виключення висітиме на тобі все життя. Та й Ґлісон не дуже-то й сильно сіктиме.
— Це не в його інтересах, — сказав Флемінг.
— Не хотів би я бути в шкірі Саймона чи Сікла, — сказав Громило. — Але я не вірю, що їм і справді дадуть хлости. Випишуть, може, двічі по дев'ять наручних.
— Ні-ні, — сказав Атай. — Обидва дістануть по м'якому місцю.
Веллз почіхався в себе і плаксиво сказав:
— Будь ласка, сер, відпустіть мене!
Атай осміхнувся і, завертаючи рукави куртки, мовив:
Нема на теє ради,
Прийшла твоя пора
Тягти штани донизу,
А гепу — на-гора.
Хлопці засміялися; та він відчував, що їм боязно. У мовчанці м'якого сірого повітря то тут, то там озивались крикетні бити: ток. Це ти чуєш звук від удару, а коли тебе вдарять, чуєш біль. Коли вдаряють лінійкою по руках, вона теж дає звук, але інший. Хлопці казали, що вона — з китового вуса та шкіри, а всередині свинець, — цікаво, як від неї болить. Різним видам звуків відповідають різні види болю. У довгої тонкої різки, мабуть, — тонкий посвист, і теж цікаво, як від неї болить. Від цієї думки по шкірі пробіг мороз, і від того, що мовив Атай, теж. З чого тут сміятися? По шкірі пробіг дрож, але таке завжди буває, коли спускаєш штани. Або коли роздягаєшся в купальні. Він замислився: хто б мав їх спустити — учитель чи учень? І як тільки вони можуть сміятися з цього?
Стівен дивився на закасані рукави та на кістляві, в чорнилі, руки Атая. Він закасав рукави, показуючи, як це буде робити містер Ґлісон. Але в містера Ґлісона круглі білосніжні манжети, чисті білі зап'ястя й пухкі білі руки, а нігті довгі й загострені. Можливо, він теж підчищає їх, як Леді Бойл. Страшенно довгі й гострі нігті. Такі вони вже довгі та жорстокі, — хоча самі руки не жорстокі, а лагідні. І хоча він тремтів від морозного страху, думаючи про жорстокі нігті, про тонкий посвист різки і про холодок, який, роздягнувшись, відчуваєш нижче сорочки, та все ж думка про білі пухкі руки — чисті, сильні і лагідні, — озивалася всередині химерною тихою насолодою. Ще він думав про те, що сказав Сесіл Громило — що містер Ґлісон не дуже сильно
