Портрет митця замолоду - Джеймс Джойс

Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.

— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!

Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:

— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.

Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:

— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.

— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!

Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.

— Чудово! — загорлав він хрипко. — Раз так, то не треба Ірландії Бога!

— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.

Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.

— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!

— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.

Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:

— Геть Бога, кажу я вам!

Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:

— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!

Двері за нею грюкнули.

Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.

— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!

Він плакав голосно і гірко.

Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.

Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:

— Їх зловили під Левиним пагорбом.

— Хто зловив?

— Містер Ґлісон з проректором. На колясі. І додав:

— Так мені один старшак сказав. Флемінг запитав:

— А чого вони повтікали, ти знаєш?

— Я знаю, — сказав Сесіл Громило. — Поцупили гроші з ректорської.

— Хто цупив?

— Брат Кікгема. А ділилися всі.

Але ж це — злодійство. Як можна було піти на таке?

— Багацько ти знаєш! — сказав Веллз. — Це я знаю, чого вони драпонули.

— Кажи, чого.

— Не велено, — сказав Веллз.

— Скажи, Веллзе! — загомоніли всі. — Нам можна. На нас і заглохне.

Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:

— Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?

— Ну?

— То вони його випили, а хто саме — виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.

Учень, який заговорив найпершим, сказав:

— Еге, і я таке чув від одного старшака.

Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, — тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю — темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, аби вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.

Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.

Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші — що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або «свічки». То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, — казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.

Атай, який досі мовчав, тихо озвався:

— Усе це неправда.

Всі притьмом повернулися до нього.

— Чому?

— Тобі щось відомо?

— Хто тобі сказав?

— Скажи нам, Атаю.

Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.

— У нього питайте, — сказав він. Учні подивились туди і сказали:

— Чому в нього?

— А що, і він теж?

— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:

— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.

Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:

— Раз увечорі їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.

Учні видивились на нього:

— Спіймали?

— На чому?

— На гранні, — сказав Атай. Всі мовчали.

— Ото ж бо й воно, — сказав Атай.

Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками,