Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
— Ось, Стецьку, твоє призначення! — гукають йому назустріч з країни, перед якою він нарешті зупиняється, хоч вона ще не існує на жодній мапі, як це сповіщає Стецькові завбільшки зі стручок, проте дуже чіткий і категоричний унутрішній голос, що сидить у Стецька в підшлунковій залозі й служить йому за провідника (Стецько його охоче позбувся б, не полюбляв він зайвих уточнень, з яких і хосену жодного, бож вони тільки людину баламутять, однак як його видалити, коли невідомо, яким чином він взагалі отаборився в Стецькові? — і Стецько махає на нього рукою, не надто прислухаючись, а лише трохи, аби цей голос його не шпетив), і перед ним виносять кілометрове, оздоблене на боках цвітом конюшини й водяними лілеями барвисте тістечко, яке мешканці цієї нової країни, усміхаючись, обережно відмотують з сувою на обрії.
— Їж, Стецьку, — радісно припрошують його носії нескінченного тістечка, — це наша країна, а вона й твоя, бо це країна добра.
І Стецько споживає цілі кілометри тістечка-країни й чує, як йому від цього така легкість опадає душу, що він зараз не витримає й лусне, і тому, замість Стецька, світ виповниться самим сліпучим блаженством, яке люди черпатимуть ложками, і щезне зло на землі, по в'язницях не умучуватимуть людей і не буде переміщених осіб, в яких по- звірячому відбиратимуть батьківщину, гідність, життя.
— Тоді й справді зникне зло на землі, — мовив професор Кава, наздоганяючи разом зі своїм таборовим закамарком на горищі Стецька, — однак кожний мусить починати від себе.
— Що ж одна людина спроможна вдіяти?
— Все. Лише людина боїться або й ледача шукати опертя в собі, зручніше покладатися на когось, а не на власні сили, забуваючи, що власна опора — від Бога.
— А як людина слаба?
— В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її, мовляв, нема коли ширяти в хмарах, коли доводиться пристосовуватися до світу, аби шкуру винести неушкоджену, — данина страхові, яка згноює душу і все світле в людині, оскільки без божественного людина перетворюється на смердючу ганчірку.
— Алеж світу не переінакшити!
— Чому ні? Це далеко легше, ніж гадають! Світ кожної миті в кожній людині переінакшується! Лише більшість втратила в це віру, що почасти й зрозуміле, оскільки, аби зміну ширше унаочнити, треба самому стати тим, що людина подивляє в інших.
— І тоді всіх повчати? — зареготався Стецько, якому це здалося надто кумедним.
— Хочеш когось повчати, повчай сам себе, замість уприкрятися людям, бож ніхто не терпить повчань, — навіть люди з такою лагідною вдачею, як ваша, пане Стецьку, не в захопленні від них! — звернувся до нього професор Кава, аж Стецькові соромно зробилося. — Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.
— Та воно ніби так, — погодився Стецько, все ще ніяковіючи за попередній вибух реготу, — тільки що вдіє доброта, коли трапляється людина, ні, власне, не людина, бо в людині все ж є бодай трохи серця, а мерзенна гидь, гнида, а воно ж таке пакосне, таке нице й злопам'ятне, що жодною добротою його не доймеш. Та й як його дойняти, коли воно вважає доброту за дурість?
— І в його мізочку не вкладається, що людина ладна чинити добро з доброти душевної, а не з розрахунку? — доказав за Стецька професор Кава.
— Точнісінько! Ти до нього по-людяному, по-доброму, а воно від цього лише скаженіє і ще більше пакостить. Та що там пакостить, просто всю душу паплюжить!
— Нікчемне завжди мститься доброму, бо воно знає: йому готоване небуття, тому воно й найзапопадливіше спішить лизнути існування, яке для нього ввижається виключно в злі. Однак добротою дається і це направити. Лише треба…
— Як же його направиш, коли воно не визнає добра? Коли воно вірить лише в зло, і то найлютіше?
— Ні, в кожній людині, навіть найпоганіший, є…
— Пане професоре, пробачте, — хоч я й ваш гість, хоч ваш розум мені недосяжний і хоч як я поважаю вас, а я справді вас дуже поважаю, — я з вами не погоджуюся. Не годен погодитися! Ви кажете — людина, а воно в тому то й річ, що то не людина. Личина ніби й людська, а воно не людина. Людина мусить бодай якийсь натяк містити в собі на доброту! А тут — ну ані краплини! Сама ниць, аж жити не хочеться, глянувши на нього!
— Ви про Дюрченка?
— Він тепер уже не Дюрченко! Де там! Такий великий пан — і Дюрченко! Він тепер уже Ракіс! Весь табір надриває кишки, величаючи його Сракісом, лише до вас не дійшло. Перекинчик винюхав від своїх бовдурів при таборовій адміністрації — це ж вони псують долю тим, хто не запобігає їхньої ласки! — що, про всяк випадок, ліпше мати не якесь там українське, а шляхетніше походження, якщо хочеш десь вигідно емігрувати — дома упікав людей на Сибір, за німців — до кацетів, а тепер і тут ухитряється точити кров — і нічого. Чи він кожного дня дияволові свічку ставить, чи кат його знає! Ну, а Ракіс звучить так, що й недобереш, звідки — куди хочеш, туди й гни. Мені здається, що такі потворки, як Дюрченко, визнають взагалі єдину національність — зло. Бож вони скрізь однакові, їхні ідеї чи їхня батьківщина — це їхня шкура й кишки. Добро — різне, а зло — завжди на один кшталт, ну він пришвидшеним темпом і готує себе в вищу расу — яку, виясниться щойно тоді, коли його кудись пустять, бо сьогодні одна раса вища, а завтра — друга, шальки терезів
