Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?..

— Вже не випадає, — спростувала Дарка, — але… дай… мені подивитися на них…

Марця все ще з недовір'ям, на всякий випадок готова до оборони, повела Дарку до дому ляльок за коморою.

— Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. — Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки!

З іншого боку підходить до Марциного кам'яного серця:

— Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх?

Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопевно, зухвало визов:

— Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички"!

До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю:

— Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. Принесу тобі „панських" платків… тільки уважай на них, хай не ходять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ходжу до ляльок… Нікому-нікому…

Шовкові „панські" платки зовсім підмулили Марцине серце:

— Не скажу, бігме, не скажу…

Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гостину до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?

С полудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, наперекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.

В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись вистачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:

— Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.

Але цим разом мусить чути таку відповідь:

— Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…

„Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. " — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:

— Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…

Орисина мама заперечує:

— Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… — і нахиляється знову до квітів.

Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі понесуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.

А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.

А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, розкалатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьогодні на двірець до вечірнього поїзда". А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз". „Чи ж не казав він, — підбунтовують Дарчине серце, — що він щовечора там?"

І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з вагона принести газету?

Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до батька. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.

Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відваги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила магазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.

Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.

Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомого голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… — думка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов". Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.

Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни магазину. На руці в Данка Орисин светер.

— Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, — бичує своє і так уже ледве живе серце.

Попід магазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому.

На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб" і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приходства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль — чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки.

— Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? — дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні