На білому світі - Микола Якович Зарудний

затягнула Христина.

— Пийте, пийте, шановні товариші, а я до Ничипора Івановича.— Гість так і лишився на порозі,

— Що трапилось? — стривожився Сніп.

— Трактор стоїть. Другий день стоїть, товаришу бригадир. Ви тут п'єте, а він стоїть…

— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.

— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.

— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.

— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…

Голова вимушено посміхнувся:

— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.

— Та годі вам, сідайте до столу!

— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.

Коляда широко ступав по втоптаній стежці, злий на себе, на людей, що співають в Ничипоровій хаті, на весь світ. У всіх є радість, хоч маленька, а в нього ж ніякої. Куди піти? Де подітись? Стомився, заснути б оце… Ні. Прийти додому і знову бачити її жовте, вилицювате обличчя, тонкі, вузлуваті пальці… Яка ж тяжка ця дорога до своєї хати.

Скільки йому ще доведеться по ній ходити?

Село окутує ніч.

Темно…

Біля кущів калини, що звисає китицями з-за чийогось паркана, дві постаті. Шепіт.

Він. Степко, не йди ще…

Вона. Не лізь, чуєш, бо як дам! Ой, ну…

Він. Все його виглядаєш? Він уже й забув про тебе. У місті, знаєш, які ходять!

Вона. Хай собі ходять… Це не твоя печаль, Юхиме.

Він. Не дочекаєшся ти його, Степко.

Вона. Дочекаюсь… Іди вже до свого трактора, бо як дізнається Коляда, то…

Він. Я і взавтра прийду, Степко…

Коляда йде на кущ калини і сполохує молодят…

Мине ще кілька днів, і цей величезний будинок заповнять сотні хлопців та дівчат, вони з'їдуться сюди зі своїх сіл, містечок, міст з важкими чемоданами і клунками, обніматимуться при зустрічах, немов не бачились вічність. Перші дні в кімнатах будуть влаштовуватись царські вечері, кожний таскатиме сюди все, що привезено з дому… Потім усе ввійде в звичне русло, студенти почнуть бігати в їдальню, бібліотеки, читалки і по вечорах питимуть кип'яток з халвою.

А зараз тут ще господарюють ремонтники; пахне вапном, фарбою, мастикою. Платон переступає через відра, згинаючись в три погибелі, пролазить під козлами, добираючись до своєї кімнати, яку він займає всі канікули з височайшого дозволу коменданта гуртожитку Єрофея Пименовича Кашкіна — невсипущого стража академівського майна і моралі. Він знав не тільки студентів, а й чемодани їхні, бо майже весь свій вік прослужив військовим каптенармусом і звик сприймати дійсність через речі. У гуртожитку Кашкін проводив по вісімнадцять годин на добу, і від його пильного ока не могло приховатись ніщо. Тому хлопці взимку викручували в найдальших кутках коридорів лампочки, щоб забезпечити ліричну обстановку для розмов зі своїми подругами, але їхні плани завжди зазнавали краху, бо Єрофей Пименович був насторожі…

І ще Єрофей Пименович мав страшенну пристрасть до наказів. Він щодня писав їх безліч і вивішував на дошці оголошень. У цих наказах відзначалось, що в одній з кімнат ліжко номер три було неакуратно заправлене, що студентка Т. вивісила деякі речі свого туалету з метою сушіння на балконі, а по хімії одержала двійку, що після 23.00 у кімнаті №… порушувалась тиша при допомозі сміху. Одним словом, кожний необачний крок мешканця гуртожитку фіксувався наказами Єрофея Кашкіна. До Платона Єрофей Пименович ставився з величезною повагою, бо той, повернувшись з армії, щось із рік не скидав своєї форми і при зустрічі віддавав честь… Кашкін поселив Платона в найкращій кімнаті на трьох осіб, з балконом і видав два матраци. Він любив поговорити з Платоном, цікавлячись, головним чином, його службою у війську. Такі діалоги велися наодинці, бо мовилось про військові справи, і це треба розуміти…

— Здравія желаю! — відчеканив Платон, побачивши Кашкіна.

Той козирнув і пішов за хлопцем.

— Скоро поз'їжджаються наші,— не приховав радості.— А що в тебе чути, Платоне?

Вони заходять до кімнати, і Гайворон починає розповідати про все: яка черга була на станції технічного обслуговування, що він робив, які й звідки заїжджали туристи. Вислухавши повний рапорт, Єрофей Пименович іде геть, обіцяючи зазирнути пізніше. Вже в коридорі, між іншим, повідомляє:

— Да, там дзвонила тобі якась… о 18.15.

— Дзвонила?!

— Умгу.— Єрофеєві Пименовичу не подобається цей радісно-тривожний тон. Взагалі він терпіти не міг, коли дзвонили сторонні особи в гуртожиток, і видав наказа, згідно якого вахтери могли покликати до телефону студента тільки тоді, коли просили з академії. Для Платона сьогодні зробив виняток.

Так, це дзвонила вона, Наталка. Платон почав прасувати штани. Небагато часу минуло після тієї неприємної події в лісі, і юнак почуває себе дуже незручно, коли зустрічається з Наталкою.

В автоінспекції, куди того ж вечора припровадили патрулі «Москвича», нервово ходив по кімнаті полковник середнього віку.

— Це вона,— сказав він майорові автоінспекції, побачивши Наталку, а потім з докором дівчині: — Ти знаєш, Наталко, чим усе це могло скінчитись для тебе?

— Я гадаю, товаришу полковник,— офіційним тоном