На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Покатайте, дядьку, покатайте!

— Ну хоч до сільради!

— Сідайте,— широко відчинив дверцята машини Михей, а потім до шофера: — Я заплачу. Обвези їх кругом села.

Дітей набралося повно, і машина рушила.

— Дарина просила, щоб дати телеграму Платонові, хай приїде, як би це швидше, га, Михею?

— Сам на таксі поїду... І Ганну свою провезу,— вирішив листоноша.

— Та вже й так, мабуть, усі гроші прогуляли ми з тобою. Візьми ось у мене,— просив Ничипір.

— Ніколи,— категорично відмовився Михей.— У мене, знаєш, скільки цих грошей!

Снопові жаль, що товариш проїздить останні свої карбованці, але сперечатись марно. Він уже як намірився, то не зверне.

— Я скоро справлюсь,— пообіцяв Михей,— так що чекай.

Довго бігала сосонськими вулицями «Волга» з дітворою, загрожуючи фінансовій базі листоноші, але він і не думав поки що розраховуватись. Відвізши останню партію галасливих пасажирів до лісу, по горіхи, Михей підкинув доярок на ферму, а Данила Вигона завіз до дочки, в сусіднє село, і тільки після цього «Волга» зупинилась біля Михеєвої хати.

Хата була старенька, і якби не її роботяща господиня, то вже давно б стирчав тут хіба що комин. Але Ганна завжди тинькувала та мазала її, на зиму обставляла кукурудзинням, з житньої соломи робила околоти, і тоді Михей тижнями просиджував на хаті, вшиваючи стріху. Взагалі Михей не любив засиджуватись вдома, завжди тягнуло його між люди. Ганна звикла до чоловікової вдачі і не прискіпувалась, де це його носило до півночі.

Де носило? Мало де чоловікові довелося побувати? Хоч і полюбляв Михей чарку, але знав міру. В компанії міг заспівати добре і розповісти якусь новину. А знав він усе: хто до кого приходив, про що говорили, яка молодиця і чому не виходила тиждень на роботу, скільки хто грошей тримає в ощадкасі, до кого чоловіки ходять підночовувати, хто що купив, що варив. Усе знав Михей Кожухар, його за це односельчани і любили, і побоювались. Тому, як тільки він переступав поріг чиєїсь хати, чоловік або жінка зразу:

— О, добре, що зайшли, Михею, може, чарочку? — Хай, мовляв, краще вип'є та йде з богом, ніж на язика колись візьме... Йому ж, мабуть, чорти про все розказують.

У Сосонці в чортів, звичайно, ніхто не вірить, але на них звалюють усі нещастя.

Михей Кожухар, як переконаний атеїст, ніякого зв'язку з чортами не мав, а знав про все, що діялось у селі, лише тому, що вмів слухати. Якщо, приміром, біля криниці стоять жінки і гомонять про щось, то ви, може, собі пройдете і нічого не почуєте. А Михей, поки зав'яже шнурки на черевиках, уже й знає:

«В Маланки ночував уповноважений з району і співав тоненьким голосом...»

«Іван Семенюк через день ходить до Катерини і божився, гаспид, що покине свою жінку...»

«А я сьогодні, кумо, якийсь там борщ сприщила та хай і їсть, як голодний, бо я йому не служанка і в нас рівноправіє...»

«А Марина, кумо, вже на четвертому місяці ходить...»

А якщо увечері прийти до кооперації! Там такого наслухаєшся!

— Збирайся, Ганю, покатаю тебе на машині,— зайшовши в хату, сказав Михей.

— З якої радості?

— Хочу тебе покатати, по дорозі розкажу щось... Скільки в нас грошей є?

— Та десь там лежить якась копійка...

— Давай.

— То бери, все одно хати на них не зведемо.

— Заробимо, Ганю. Поїхали... Не журись, скоро люди кабанців почнуть колоти, сало і м'ясо буде... Та й свого під різдво заколемо, на двох нам до весни вистачить.

Михей посадив дружину біля шофера, а сам умостився на задньому сидінні.

— Газуй, друже, на Косопілля!

— Нам аби гроші.

*

Уже двічі Леонтій Гнатович Горобець заходив у комірчину-кабінет Коляди, але той, втупивши очі в якісь зведення, навіть не підводив голови. Леонтій Гнатович покашлював у кулак і виходив. В Ничипора, певне, чарка третє коло робить, а він мусить сидіти тут. Нарешті Горобець наважився:

— Семене Федоровичу, я б хотів, з вашого дозволу, піти...

— Куди? — Очі в зведенні.

— Та ви ж знаєте, Ничипір просив, у нього, значить, подія така…

— Так, так, будете гуляти, пити горілочку, а я за вас усіх працюватиму? А ви знаєте, шановний, що ми по молочку сіли? Ідіть, гуляйте, держава багата…

— Якщо треба, то я можу побути,— відступив Горобець.

— Ні, дякую, обійдусь, ідіть,— блукала єхидна посмішечка на губах Коляди.— До речі, зведення ви в район передали? Ще ні, ага. Так ось, передайте. О, я і забув, що ви поспішаєте. Я сам подзвоню… Ідіть. А трактор, той, що вчора став, відремонтували? Ідіть, ідіть.

Леонтієві Гнатовичу уже не хочеться нікуди йти. Може ж отак людина висотувати душу. Коляда встає з-за столу і міряє своїми величезними ногами комірчину. Мабуть, природа хотіла подарувати світові велетня і наділила його такими ногами, але потім передумала і на 158-му сантиметрі припинила ріст Семена Коляди, прирікши його носити взуття сорок п'ятого розміру.

— Прошу передати орденоносцю моє поздоровлення,— сказав, наче виплюнув слова, Коляда.— А якщо трактор простояв, то я з ним поговорю окремо. До побачення. Привіт дружині.

Леонтій Гнатович поздоровлення передав, а про трактора не став і згадувати. Поволі неприємна розмова з головою почала забуватись, і Горобець, підхоплений могутніми руками своєї дружини, безтурботно кружляв у танці, коли раптом двері відчинились і до хати зайшов Коляда.

Ничипір вийшов з-за столу:

— Гостем будете! Заходьте.

— Штрафну голові!

— До столу просимо!