Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький

– Що, покинула люба жіночка? Ну, це буває, по молодості, – проскрипів той і посміхнувся, демонструючи великий беззубий рот.

– Так, напевно, – вичавив з себе Антон, намагаючись хоч якось прийти до тями.

– Погано тобі, хлопче, погано, я все бачу. Але ті жінки не варті того, щоб через них так побиватися. Скільки ще їх буде, ой-йо! Баби – то погане діло, непевне. Краще триматися від них подалі. А то з ними один гріх та клопіт… Тебе, до речі, як звуть? – знову з цікавістю поглянув на Антона цей дивний нічний перехожий.

– Та ніяк мене не звуть… Мене взагалі не існує – я примара! – розреготався у відповідь Антон і знову відсьорбнув горілки.

– Звичайно, ми всі у цьому світі примари, це точно. Але ім'я в тебе обов'язково повинно бути, без власного назвиська достойній київській примарі ніяк не можна! Ось я, наприклад, князь Кий – засновник цього пекельного міста! – І бомж також розреготався, бризкаючи Антону в обличчя липкою слиною. – Дай-но краще ковтнути горілочки твоєї, бо тобі одному буде забагато, а я трохи змерз на відкритому повітрі. – Бомж нахабно простягнув руку до Антонової пляшки.

Антон віддав йому горілку, а сам обдивився навколо каламутним поглядом. Порожня вулиця губилася далі в суцільній темряві, і йому несподівано захотілося поринути в цю чорноту, розчинитися у ній, зникнути назавжди і без сліду. Облишивши цього кудлатого чоловіка, він рушив нечіткою ходою в той бік, де чорніла невідомість.

– Ти куди? А пляшка? – лише почув він уже десь далеко позаду себе хрипкий голос князя Кия, та лише пришвидшив ходу. Незабаром він уперся у високий паркан, за яким таємничо шелестів Ботанічний сад. Не довго роздумуючи, Антон вчепився руками в залізні пруття і кількома спробами незграбно переліз на той бік паркану, боляче впавши у високу траву. Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі, він підвівся і, хитаючись, добрів до найближчої лавки між старими деревами. Сів на неї, обхопивши голову руками, і вперто повторював її ім'я, дивлячись незмигно у навколишню темряву. А по його обличчю текли рясні сльози.

Потім він приліг на лавку, натягнувши на голову куртку, і поринув у важкий сон, сповнений чудернацьких видінь і кошмарів. Ніби крізь туман чи напівпрозору завісу він бачив чи то наяву, чи то у маренні якихось похмурих бородатих ченців у чорних рясах та зі свічками в руках, зігнутих до самої землі старушенцій, котрі ледь шкандибали кудись, статечних прочан з великими рюкзаками за плечима, дітей і дорослих. Усі вони йшли крізь цей заспаний ранок зі спокійними та впевненими поглядами, так, як ідуть на смерть, знаючи про воскресіння.

Антона зацікавила ця дивна процесія чи то наяву, чи то у його чудернацькому сні, і він побрів, перечіпаючись через колоди та пеньки під ногами, навпростець по холодній прижухлій траві Ботанічного саду, розкидаючи в різні боки великі клапті сивуватого туману. Він ішов, як сомнамбула, все ще не розуміючи, чи насправді все це відбувається зараз з ним, а чи він все ще спить десь на лавці під розлогим деревом.

І раптом Антон остаточно випірнув із свого забуття, коли попереду, десь там над деревами, несподівано вдарили церковні дзвони. Від цього потужного, ніби просякнутого світлою небесною міццю звуку йому вмить здалося, що він пробив головою товстий шар криги, і… раптом прокинувся. Завмерши від незнаного досі, дивовижного відчуття новонароджен-ня, зіщулившись до розмірів мізерної порошинки, що причаїлася десь на узбіччі безмежного космосу, Антон ще довго потому не міг прийти до тями, а у його вухах лунав дивний подзвін, що доносився наче звідкись з-під води.

Повернувшись додому, він застав на своїй кухні маму. Заплакана і розхристана, вона кинулася до Антона, притискаючи його голову до грудей.

– Антончику, дитинко моя! Де ж ти був усю ніч, Господи? Я так злякалася, так переживала! Я вчора ввечері приїхала до тебе, привезла вечерю, бо сьогодні ж велике свято – Покрова. А тебе немає. Думаю, сяду почекаю його. Так і заснула в кріслі. Аж вночі прокинулася – тебе і досі немає. Так я всю ніч не спала, виглядала тебе у вікно… Де ж ти був, сонечко моє?

– Гуляв, – ледь вичавив із себе Антон і вислизнув з маминих обіймів на ліжко.

– З ким ти гуляв? – спитала мати, сідаючи з ним поруч.

– З Юрком, з Толіком.

– Я їм дзвонила. Юркова дружина сказала, що вони з тобою попрощалися ще звечора і що ти поїхав проводжати додому якусь дівчину, з якою був у Толіка вдома. Я тобі і на мобільний дзвонила, але там сказали – він поза зоною…

– І все ж ти знаєш! Вже і до Юрка встигла зателефонувати!

– Аякже! Я ж хвилююся за тебе! – Мама обійняла сина, і вони посиділи мовчки кілька хвилин. Нарешті, мати поглянула в очі сину:

– Ну, то розкажи матері, яка вона?

– Хто – вона? – щиро здивувався Антон.

– Ну вона – та дівчина, з якою ти ходив до Толіка на входини!

– Мамо, це ще нічого не означає, якщо я ходив з нею до Толіка… Ця дівчина відвідує психотерапевта разом зі мною, тобто ми разом з нею займаємося в групі Олега Петровича. Ось і все.

– Значить, вона теж… втратила когось?

– Так, втратила. У неї в автокатастрофі загинув чоловік.

– Виходить, вона вдовиця?

– Мамо, припини, будь ласка! Не треба цього, я тебе благаю. Між нами нічого немає і бути не може. А якщо я один раз прогулявся з нею до друзів, це абсолютно не доводить, що ми якось близькі абощо. Зрозуміла?

– Я-то зрозуміла, Антончику, а ось чи розумієш ти, що такі стосунки з жінкою могли б вилікувати тебе швидше і надійніше за будь-якого лікаря.

– А нам Олег Петрович казав, що подібні стосунки можуть також і зашкодити вдалому лікуванню… Мамо! Я не хочу розмовляти на цю тему, облиш негайно!