Покарання - Роман Квант
Ми всі мовчимо вражені її чудернацькою історією. Вірити в цю химеру я не маю жодного наміру. Інша річ, що послухавши цю маячню, я зможу написати чудовий роман.
— Вражає! Але що це за синя речовина? Певно, якась субстанція? — питає Юрко.
— Нє, на субстанцію не схоже… хоча… Не знаю… Я відчувала під ногами ніби щось м’яке, може як болото і водночас воно було як граніт тверде. Одним словом, такої земної поверхні ніде немає в нашому світі.
— Значить ти була в іншому світі, — зробила висновок Христина.
Мені не стає від цього смішно і я відчуваю щось не гаразд.
— Мабуть, мені це теж здається глюком. Але все виглядало настільки реальним! Потім, я прокидалася у себе вдома остаточно і розуміла, що починаю божеволіти. З цього приводу, я стаю все більше боятися зовнішнього світу…
— Навколишній світ боятися не треба. Треба боятися лише самого себе. Боятися того, що існує в тобі, в глибині підсвідомості, — зауважив я.
— Ну, канєшна, це ж сказав великий письменник, — іронічно сказала Аня. — Це ж золоті слова! Буду при нагоді цитувати.
Я посміхнувся у відповідь і дістав ще одну цигарку. Запалив.
— Чого смієшся? — спитала вона — Ти мені не віриш?
— Хочу вірити.
— Зря ти так говориш. Це тебе не торкається, тому ти лахаєш. Але мені реально дуже страшно від побаченого! Як бачу безконечний простір синьої субстанції, то просто жахаюся і божеволію!
Після цих слів Аню починає трохи трусити і вона ледве тримає себе в руках. Її обличчя покрито маскою всепоглинаючого, безконтрольного страху, який не має жодних обмежень.
— Аню, заспокойся! — говорить Юрко. — Ми тобі віримо. Заспокойся. У кожного в житті бувають надзвичайні події. Але не кожен може в цьому зізнатися. Деякі бояться у це повірити.
— Це настільки вражаюча історія, яку ти нам розповіла! — емоційно вигукнула Христина. — Фантастика!
— Еге ж! Тільки я не знаю, що мені з цим робити. Ці дивні відчуття, коли я опиняюся в невідомому місці, доведуть мене скоро до безглуздя. І знаєте шо? — спитала Аня, обвівши нас усіх своїм затравленим, нажаханим поглядом — поглядом пораненої косулі, в очах якої відображається смерть.
— Шо? — автоматично спитав я, вражений глибиною її страшної розповіді та геть забувши про своє досить-таке скептичне ставлення до містичних подій.
— Я думаю, що ці надзвичайні речі… ну вони тільки почалися. Боюся, далі буде ще гірше. І, можливо, не тільки зі мною. Просто з такими речами не бажано жартувати взагалі. Я думаю ці експерименти ні до чого хорошого не призводять. Це маячня. І ще мені здається… Не знаю… але… Ворота в іншу реальність відкрилися.
Останні її слова звучали трохи загрозливо, як невідоме пророцтво, передрікання на таке, що чекає нас в недалекому майбутньому. Глибина, простота і деталізація цих слів починає мене лякати своєю енергетичною вібрацією, коливанням торсіонних полів, що може призвести саме до такого варіанту розвитку подій. Правда, я особисто у це не збирався вірити, хоча, буду відвертим: стало страшно.
Так, так, пан Дорошенко злякався — ще й як злякався. Такого не зрозумілого, безпідставного страху в глибинах самого єства, я ніколи в собі не помічав. До цього часу.
Але що зараз змінилося?
7— Ладна, давайте курнемо гашишу, — запропонував Петро, порушивши тишу, що виникла кілька хвилин тому.
— Нє, всі ці експерименти вже без мене, — сказала Аня. — Мені досить пережитого і побаченого наяву. Тоді навіщо ще затуманювати свідомість психоделіками. Ви не розумієте просто, яка це небезпека від цих шаманських ритуалів, спіритичних сеансів. Коли свідомість не контролюється, то виникає велика небезпека різних духів заволодіти тілом людини.
— Все це маячня, — кажу я. — Взагалі я хочу спробувати деякі речовини на собі, щоб від нових вражень написати якусь неймовірну історію. Мистецтво потребує жертв.
Аня мовчки на мене подивилася.
— Ну, як хочеш, а я — пас. Ти просто не повірив в мою історію і тому так зневажливо до цього відносишся.
— А у шо тут вірити? Це ще можна побачити у фільмі, але в реальності такого не буває. Це лише глюки. Ти дуже захопилася наркотиками, розширенням границь свідомості. Ось і все.
— Хто б це казав про наркотики? — завелася вона. — Ніби ти не користуєшся тріпом. Так шо не гони пургу на інших!
— Шо ви поділити не можете? — втрутився Петро. — Як дві дитини у дитсадку, сперечаються через пісочницю. Ми прийшли сюди за віртуальною реальністю. А не сваритися через дрібниці.
Христина відкриває сумку і ставить на стіл пляшку, що вже перероблена в пристрій для куріння, себто бульбулятор. При появі цього бажаного предмету, очі в деяких учасників шалено заблищали. Але мене гашиш не особливо надихає, бо я останнім часом накурювався до чортиків.
— Христя, в мене є ліпший варіант. Давайте нюхнемо кокаїн.
— Шо? — спитала Юля. — Це вже перебір. Я не хочу ставати наркоманкою.
— Юля, ти ковтаєш пігулки, куриш травку. Ти вже наркоманка. А мені час йти. Я більше цим не займаюся.
Отже, Аня відмовилася і нас залишилося п’ятеро: я, Юрко, Христина, Петро та Юля. Проте, Юля
