Дім на березі озера - Мері Лоусон
У четвер, майже через два тижні після аварії, тітка Енні й Люк поїхали до міста, щоб зустрітися з батьковим юристом і зайти в банк. Їх відвіз отець Мітчел, а Метт залишився вдома зі мною і Бо.
Коли вони поїхали, ми спустились до озера. Мені було цікаво, чи Метт запропонує поплавати, але натомість, простоявши декілька хвилин, спостерігаючи за Бо, що тупотіла на краєчку води, Метт раптом сказав:
– Чому б нам не повернутися до ставків?
– А як же Бо? – відповіла я.
– Вона теж піде. Час нам її навчати.
– Вона впаде, – занепокоїлась я. На відміну від озера, ставки мали круті береги. Тепер за кожним поворотом я бачила небезпеку, увесь час боялася. Зі страхом я лягала спати і прокидалася з ним уранці.
Але Метт відповів:
– Звісно, вона впаде, правда ж, Бо? Для того ставки й існують.
Він ніс Бо через ліси на плечах, так само, як колись носив мене. Ми не розмовляли. Ми ніколи багато не розмовляли під час таких походів, але цього разу мовчання було інакше. Ще тоді ми мовчали, бо не було потреби говорити, зараз – бо наші думки були зайняті речами, яких ми не могли висловити.
Цього разу ми вперше повернулися сюди відколи померли наші батьки, і, коли я побачила ставки знову й спустилась до берега одного з них, попри все, мій настрій покращився. Перший був «наш» ставок, не тільки тому, що найближчий, а й тому, що з одного боку мав шельф завширшки чотири чи п’ять футів і завглибшки футів до трьох. Вода була чиста і тепла, багато жителів ставка збиралися там, і, звісно, було видно до самого дна.
Бо озиралася, сидячи на плечах Метта. «Там!» – сказала вона, вказуючи пальчиком на воду.
– Подивися, що там, Бо, – сказала я. – Ми тобі розкажемо, що як називається.
Я лежала на животі, як завжди, і вглядалась у воду. Пуголовки, що трималися поблизу краю води, табунцями втекли, щойно їх накрила моя тінь, а тепер поступово повертались, звиваючись. Вони вже були добре розвинені, задні ноги повністю сформовані, хвости короткі й міцні. Ми спостерігали, як вони росли, Метт і я, як робили це щороку, з найпершого дня, коли вони починали рухатись усередині крихітних прозорих круглих яєць.
Колюшки безцільно плавали туди-сюди. Період розмноження закінчився, і тому було важко розрізнити рибок за статтю. Під час сезону розмноження самці дуже гарні, з червоними черевцями, сріблястою лускою і блискучими блакитними очима. Метт мені розказував – це було навесні, всього декілька місяців тому, а здається, ніби в іншому житті, – що самці виконують усю роботу. Вони ліплять гнізда і приваблюють самок, провітрюють кладку, рухаючи плавцями, щоб ікринки мали достатньо кисню. Якщо на ікринки нападають, саме самці їх обороняють. Якщо маленька рибка відбивається від табунця, батько бере її собі до рота і випускає назад до зграї.
– А чим займаються самки? – запитала я його.
– Ну, байдикують. Ходять у гості пити чай. Пліткують з подругами. Ти ж знаєш, які вони – жінки.
– Ні, Метте, а насправді? Чим вони займаються?
– Не знаю. Багато їдять, мабуть. Певно, їм треба відновити сили після відкладення стількох ікринок.
Він лежав поряд зі мною тоді, підборіддям на складених долонях, вглядаючись у воду, і все, чим були зайняті наші думки – то маленький світ, такий спокійний, що простягався перед нами.
Я озирнулась на нього. Він стояв за декілька футів від ставка, вглядаючись у нього так, як люди дивляться на щось, чого насправді не бачать. Бо гицала в нього на плечах.
– Туди! – вигукнула вона.
– Хіба ти не йдеш дивитися? – запитала я.
– Йду.
Він зсадив Бо, і вона потупцяла до краю води. Метт сказав:
– Лягай, Бо. Лягай, як Кейт, і спостерігай за рибкою.
Бо подивилася на мене і присіла поряд. Вона була в коротенькій блакитній сукенці, і її підгузок стирчав з-під її краю, отож, коли малá присіла, він зім’явся, і через це здавалось, що в неї велетенська дупця.
– Люкові не дуже добре вдаються підгузки, – сказала я.
Тітка Енні пропонувала міняти Бо підгузки, але тій це не подобалось, тому це залишилося єдиною роботою, яку Метт і Люк досі ділили між собою.
Метт відповів:
– Цей підгузок зробив я, спасибі за комплімент.
Він усміхнувся мені, але коли я подивилася йому в очі, в них не було сміху. Раптом я помітила, що в ньому зараз не було радості. Не було справжньої радості, просто видимість, заради мене. Я швидко відвернулася від нього і вдивлялась у воду з усіх сил. Страх і тривога, що ховалися в мені, піднімалися хвилями, як ріка, як повінь. Я вдивлялась у воду і намагалася їх притлумити.
Хвилину по тому Метт ліг поряд із Бо, так що вона була між нами. Він сказав:
– Подивися на рибку, Бо. – Показав пальцем у воду, і Бо подивилася на його пальця. – Ні, дивися у воду. Бачиш рибку?
Бо вигукнула: «О-о-о!». Вона підвелася і застрибала, з криками захвату, і риба зникла, ніби її й не було. Бо припинила стрибати і вдивлялась у воду. Глянула на Метта, не вірячи своїм очам.
– Ти її всю розлякала, – пояснив Метт.
– Липка! – зойкнула Бо. Вона була збита з пантелику й убита горем, її обличчя скривилося і почали текти сльози.
– Припини, Бо. Просто посидь тихенько, і вона повернеться.
Малá подивилася на Метта з недовірою, запхнула пальця до рота, але потім присіла знову. Через хвилинку, доки Метт говорив з нею, щоб вона сиділа спокійно, маленька рибка колюшка пропливла повз нас.
– Ось вона, – прошепотів Метт.
А Бо підстрибнула від захвату, наступила на звислий кінець свого підгузка, і впала у воду.
На зворотному шляху вздовж залізничних колій ми зустріли Мері Пай, що несла в кожній руці по сумці з продуктами. Ферма Паїв стояла далеко за гравійними кар’єрами – взагалі, земля, де були кар’єри, належала їм, а до магазину Маклінів через колії лежала найкоротша дорога. Метт уповільнив ходу, коли вона йшла повз нас, і Мері уповільнила теж, потім зупинилась і пропустила нас.
– Привіт, Мері, – сказав Метт, трохи переміщаючи Бо на плечах.
– Привіт, – відповіла Мері знервовано.
Вона подивилася повз нас у напрямку ферми, ніби боялася, що батько в пориві гніву прийде доріжкою від кар’єрів, щоб вичитати їй. Мама колись сказала, що Мері – єдина нормальна людина з усієї бідолашної родини, але, як на мене, вигляд вона мала такий же нервовий, як і всі
