Дім на березі озера - Мері Лоусон
Мені пощастило, бо я була занадто мала, щоб розуміти підтекст таких дзвінків. Усе, що я знала – вони тривожили Люка і Метта; хоч хто б із них підіймав слухавку, потім стояв і втуплювався у телефон. Люк мав звичку, коли схвильований, проводити руками по волоссю, тож у дні та тижні після аварії його волосся було схоже на добре зоране поле.
Пам’ятаю, як мене, доки я спостерігала, як Люк у нашій з Бо кімнаті копирсався в комоді, шукаючи чистий одяг для малої, раптом проймало розуміння, що я більше його не знаю. Він уже був не той, що кілька днів тому: напівзухвалий, напівзбентежений хлопець, що заледве пробився до педагогічного коледжу, – і я не мала певності, хто він був. Я не усвідомлювала, що люди можуть змінюватися. До того часу я не усвідомлювала, що люди можуть помирати. Принаймні, не ті люди, яких любиш і потребуєш. Про смерть узагалі я знала, але ніколи з нею не стикалася. Я й не уявляла, що таке могло статися.
Похоронну церемонію влаштували на подвір’ї церкви. Стільці принесли з недільної школи і поставили акуратними рядами поряд із двома порожніми могилами. Ми вчотирьох мали місця в першому ряду й намагалися сидіти так, щоб стільці не хиталися на висушеній землі. Чи, швидше, на стільцях сиділо нас троє; Люк тримав Бо, що смоктала великий палець, на колінах.
Пам’ятаю, як почувалася дуже неприємно. Стояла страшенна спека, та Люк із Меттом були перейняті потребою зробити все як слід, отож ми всі надягли найтемніше, що мали: я – зимову спідницю й светра, Бо – торішню фланельну сукню, дуже замалу. Хлопці одягли темні сорочки й штани. Ми вчотирьох блищали від поту ще задовго до того, як почалася служба.
Усе, що я пам’ятаю про сам похорон – було чути, як декілька людей шморгали носами, а мені не можна було озирнутися і подивитися, хто саме. Думаю, невір’я захищало мене від реальності того, що відбувалося. Я не могла повірити, що мої мама й тато лежали в отих двох ящиках біля могил і, певна річ, не могла повірити, що, навіть коли й так, то люди опустять їх у землю і закопають, і вони ніколи не зможуть звідти вибратися. Я тихо сиділа поряд з Люком і Меттом, а тоді стояла поряд з ними, тримаючи Метта за руку, коли труни опустили в землю. Метт тримав мене за руку дуже міцно, я це пам’ятаю.
А тоді все наче закінчилося, хоча насправді – ні, бо кожен мешканець села мав висловити нам співчуття. Більшість із них, власне, нічого не говорили, вони просто проходили повз нас і кивали, або гладили голівку Бо, але все одно це забрало багато часу. Я стояла поруч з Меттом. Декілька разів він зиркав на мене і всміхався, хоча його усмішка була просто гримасою. Бо дуже добре поводилася, хоч і розчервонілася через спеку. Люк тримав її на руках, а вона прихиляла голівку до його плеча й оглядала всіх навколо, тримаючи в роті великого пальця.
Саллі Маклін підійшла однією з перших. Вона була серед тих, хто плакав – було видно по лицю. Вона не глянула ні на мене, ні на Метта, але звернула заплакане обличчя до Люка і хрипло прошепотіла: «Мені так шкода, Люку». «Дякую», – відповів він.
Вона дивилася на нього, її губи тремтіли від співчуття, але підійшли її батьки, тож Саллі більше нічого не сказала. Містер та місіс Маклін були маленькі, сором’язливі, тихі люди, зовсім не схожі на свою дочку. Містер Маклін відкашлявся, але промовчав. Місіс Маклін усім нам нещасно всміхнулась. А тоді містер Маклін знову відкашлявся і промовив до Саллі: «Нам уже краще йти, доню», – але вона тільки глянула на них докірливо і не зрушила з місця.
Далі підійшов Келвін Пай, ведучи перед себе дружину та дітей. Келвін Пай був фермер, на якого працювали Люк і Метт улітку, озлоблений на вигляд чоловік. Він мав налякану дружину на ім’я Еліс, яку жаліла наша мама. Я ніколи не знала напевно, чому саме. Вона просто час від часу казала: «Бідолашна та жінка».
Мама жаліла і його дітей теж. Найстарша була Мері, торік ще Меттова однокласниця зі старшої школи, яка покинула навчання, бо мусила допомагати вдома, а найменша – Розі, семи років, моя однокласниця. Хлопцеві, Лорі, виповнилося чотирнадцять, він мав ходити до старшої школи, але дуже багато пропустив занять через роботу на фермі, тож усе ніяк не міг закінчити восьмий клас. Обидві дівчинки були бліді й знервовані, як і їхня матір, а Лорі – точна копія містера Пая. Він мав таке ж худе, кістляве обличчя і темні, сердиті очі.
Містер Пай сказав: «Співчуваємо вашій втраті», а місіс Пай додала: «Так». Ми з Розі переглянулися. Розі мала такий вигляд, ніби щойно плакала, але такий вигляд вона мала завжди. Лорі втупився поглядом у землю. Думаю, Мері хотіла щось сказати Меттові, але містер Пай відвів їх убік.
Підійшла міс Керрінгтон. Вона була моя вчителька, і навчала також Люка й Метта. Державна школа мала тільки одну кімнату, отож вона навчала всіх, аж доки учні не переходили до вищої школи в місті або йшли працювати на батьківських фермах. Вона була молода й доволі мила, але дуже сувора, і я її побоювалася. Вона промовила: «Що ж, Люку. Метте. Кейт». Її голос дрижав й вона більше нічого не сказала, тільки злегка нам всміхнулася і погладила ніжку Бо.
Далі були лікар Крістоферсон та його дружина, а потім – четверо чоловіків, яких я не знала і які виявилися колегами батька з банку, а потім – по одному, по двоє, цілими сім’ями, всі люди, яких я знала від народження, засмучені на вигляд, й усі казали: «Якщо ми чимось можемо допомогти…» до Люка й Метта.
Саллі Маклін й далі стояла так близько до Люка, як могла. Коли люди висловлювали співчуття, вона опускала погляд додолу і час від часу підходила ближче до Люка й щось шепотіла. Якось я почула, як вона запитала: «Хочеш, я потримаю твою сестричку?», а Люк відповів: «Ні», і міцніше вхопився за Бо. За хвилину він промовив: «Дякую, але вона в порядку».
Місіс Стенович підійшла
