Дім на березі озера - Мері Лоусон
Цього разу вони після похорону зустрілися вперше, і обидва, здавалось, не знали, що сказати. Я не могла зрозуміти, чому вони повинні були щось говорити. Я втомилася і хотіла додому.
– Бо рибалила, – нарешті промовив Метт, хитнувши назад головою.
Мері подивилася на Бо, наскрізь мокру і вкриту ставковими водоростями, і непевно всміхнулася. Потім вона знову подивилася на Метта, зашарілася і квапливо сказала:
– Мені… мені дуже шкода твоїх батьків.
– Ага, – відказав Метт. – Дякую.
– Ти знаєш… ти знаєш, що ви будете робити? Що буде далі?
– Ще ні. Нам треба дізнатись… – Він замовк, і хоч я й не дивилася на нього, але знала, що він кивнув на мене.
– А-а, – сказала Мері. – Хай там як, мені щиро шкода.
Ми постояли ще хвилину, а тоді Мері подивилася на Бо й на мене і неясно всміхнулась.
– Ну, бувайте, – промовила вона.
Ми пішли. Я подумала: що буде далі? Щось іще має статися? Чого він ще не знає? Що буде далі? Щось таке погане, що він не захотів говорити про це при мені.
Ми йшли доріжкою, що вела від колій до лісів. Коли ми дійшли до них і крокували, захищені темним усамітненням дерев, я спробувала його запитати. Відкрила рота, але потреба не знати переважила потребу знати, і я нічого не змогла сказати. Тоді заціпеніння мозку вплинуло на ноги, і я спіткнулася. Метт озирнувся і глянув на мене.
– Щось потрапило в черевика?
Я запитала:
– Що вона мала на увазі? – і почала судомно дихати.
– Хто?
– Мері. Коли запитала тебе, що буде далі. Що вона мала на увазі?
Якусь хвильку Метт не відповідав. Бо перебирала його волосся, підіймаючи довгі пасма, мугикала. Його сорочка була мокра, вкрита водоростями, як і Бо.
Я сказала: «Що вона…» – а потім відразу заплакала, стоячи на доріжці, випрямившись, тримаючи руки вздовж тіла. Метт зняв Бо, опустився на коліна і взяв мене за плечі.
– Кейті! Кейті, що таке?
– Що вона мала на увазі? Що буде далі? Що вона мала на увазі?
– Кейті, все буде добре. Про нас подбають. Тітка Енні цим займається.
– Що вона мала на увазі? Ти сказав, що ще не знаєш. Чого ти ще не знаєш?
Він глибоко вдихнув і видихнув.
– Справа в тому, Кейті, що ми не зможемо тут залишитись. Нам доведеться поїхати звідси і жити з родиною.
– Хіба тітка Енні приїхала не для того, щоб жити з нами?
– Ні. Вона не може. Їй треба доглядати за батьками і працювати на фермі. В неї занадто багато справ.
– Тоді до кого? До кого ми поїдемо?
– Я ще не знаю. Саме цього я ще не знаю. Але, хай там як, усе буде гаразд. Вони будуть добрі. В нашій родині всі добрі.
– Я хочу жити тут. Я не хочу звідси їхати. Я хочу, щоб ви з Люком дбали про нас. Чому ви з Люком не можете дбати про нас?
– Для того щоб дбати про когось, потрібні гроші, Кейт. Нам не буде за що жити. Слухай, тобі не треба хвилюватися. Все буде добре. Саме для цього тітка Енні тут. Щоб усе влаштувати. Все буде добре. От побачиш.
Люк і тітка Енні повернулися з міста щойно по п’ятій. Тітка попросила нас зібратися й сісти у вітальні, що ми й зробили, всі, крім Люка, який стояв і дивився у вікно на озеро. Тітка Енні сіла на стільця і випрямилась, розповіла нам таке.
Що наш батько залишив нам грошей, але небагато.
Що з кабінету юриста вона зателефонувала іншим членам родини, й було погоджено, що Люкові варто поїхати до педагогічного коледжу, як і планувалося. Для цього доведеться витратити майже всі гроші, але всім здається, що це саме те, чого б хотіли наші батьки.
А коли справа дійшла до решти нас… Тут тітці Енні, з усією її рішучістю, було важко говорити. Вона дивилася то вбік, то назад, її погляд переходив від Метта до мене, і нарешті зупинився на Бо… Коли справа дійшла до нас, на жаль, жодна з різних сімей, що належали до нашої родини, не виявилася у змозі взяти до себе трьох дітей. Насправді фінансові обставини виявилися такими, що ніхто з них не міг собі дозволити взяти навіть двох. Тому для того щоб ми з Бо могли залишатися разом, вирішили, що Метт, якщо захоче, повернеться з тіткою на ферму. Там він буде цінним помічником, зароблені ним гроші витрачатимуть на його сестер. Люк, на що сподіваються, зможе вносити свій вклад, щойно закінчить навчання і знайде роботу. А до того часу Меттові заробітки, плюс внески від інших членів родини дадуть змогу тітці Емілі та дядькові Єну, що живуть в Рів’єр-дю-Лю і мають своїх чотирьох дітей, взяти нас із Бо.
Глава 5
Нині ми постійно бачимо, як страждають діти. Дивимося на війни й голод просто зі своїх віталень, і майже щотижня нам показують фотографії дітей, що пережили неймовірну втрату й страхіття. Найчастіше на вигляд вони дуже спокійні. Ви бачите, як вони дивляться в камеру, просто в об’єктив, і, знаючи, що вони пережили, очікуєте розпізнати в їхніх очах жах чи скорботу, але часто там не розгледіти емоцій. У цих дітей такий байдужий вигляд, що легко можна припустити – відчувають вони небагато.
Хоч я аж ніяк не прирівнюю пережите до страждань тих дітей, та пам’ятаю, що почувалася так, як вони виглядають. Пам’ятаю, як Метт говорив до мене – інші теж, але переважно Метт, і неймовірні зусилля, яких доводилося докладати, навіть для того щоб почути, що він говорить. Мене так переповнювали неконтрольовані емоції, що я нічого не відчувала. Ніби була на морському дні.
* * *
– Кейт?
Я дивилась на його коліна. Мої були худі, засмаглі й горбисті. Меттові ж, що виглядали з-під шортів, принаймні вдвічі товщі.
– Кейт?
– Що?
– Ти слухаєш?
– Так.
– Подивися на мапу. Це недалеко, бачиш? Я зможу тебе провідувати. Це ж не так далеко. Бачиш?
Його коліна вкривало менше волосся, ніж стегна чи гомілки, і шкіра на них була інакша.
