Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

— Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?

Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?

— Щось чула. Його беатифікували?

— А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.

— Це той, що допомагає в безнадійних справах?

— Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.

— Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».

— Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.

— Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?

— Бо в такий день ти цілувалася б з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.

— То звідки можна починати?

— Ти наполягаєш?… — бабуся роззирнулася довкруги. — Хіба я знаю? Звідки хочеш.

— А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.

— Як би це сказати, — зашарілася бабуся. — Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.

— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.

— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.

— Тобі він допоміг?

— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?

Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.

— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.

— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.

— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.

— Звідки ти знаєш? Від неї?

— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?

— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.

— Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце — це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.

— Чому ж її сестра продала накидку?

— Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?

— Багато взяла?

— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.

— І що?

— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?

— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.

— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: „А який чоловік нині не п'є?“ Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котра має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».

— Ціле щастя, що вона воліла її продати. — Я полірувала мідний кошичок для яєць. — А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.

— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.

— А як, на твою думку, треба це робити?

— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?

— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.

— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.

— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.

— Ти мусиш знайти свою Марисю.

— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.

— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?

— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»

— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.

У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.

— А на що конкретно?

— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.

— Може, то святий Антоній?

— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.

— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.

— Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.

— Щось завалив?

— Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.

Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.

* * *

На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!

— І на шість років більше, — ущипливо сказала Ева. — Глянь на своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.

— Ти просто заздриш,