Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Сайкс і собі почав кричати і кричав, аж поки захрип; рятуючись від спогадів і самого себе, він поринув у самісіньку гущавину натовпу. Куди тільки не кидався вія тієї ночі: то качав помпи, то пробивався крізь дим і полум'я, завжди опиняючись там, де було найбільше людей і галасу. Він лазив по драбинах, видирався на дахи будинків, бігав по мостинах, що вгиналися й тріщали під його вагою, метався під градом цеглин і каміння, — не було куточка на тій великій пожежі, де б він не з'явився; але його наче хто заворожив: на тілі ані подряпини, ані синця, не відчував він і втоми й ні про що не думав, поки знову не зайнявся ранок і не освітив почорнілі руїни, над якими клубочився дим.
Коли минуло це шалене збудження, до Сайкса з новою силою повернулося нестерпне усвідомлення вчиненого ним злочину. Він підозріливо оглянувся навколо: люди стояли купками й розмовляли, і йому здалося, що вони говорять про нього. Він дав знак собаці, і обидва, скрадаючись, пішли геть. Біля помпи, де сиділо кілька чоловіків, його покликали і запросили підкріпитись разом з ними. Він з'їв шматок хліба з м'ясом, а коли взявся до пива, то почув, як пожежники, що приїхали з Лондона, заговорили про вбивство.
— Кажуть, він утік у Бірмінгем, — сказав один пожежник, — тільки його однак спіймають, бо нишпорки вже рушили за ним навздогін і завтра до вечора по всій окрузі знатимуть його прикмети.
Сайкс поквапився піти звідти і йшов, поки в нього почали підгинатися ноги, а тоді ліг під живоплотом і заснув довгим, але уривчастим сном. Прокинувшись, він знову почав безцільно блукати, страшенно боячись ще на одну ніч лишитися на самоті.
Раптом у нього виникло відчайдушне рішення іти назад до Лондона. «Там принаймні є з ким словом перемовитися, — подумав він, — та й сховатися в місті легше. Нікому й на думку не спаде шукати мене в Лондоні, коли вже пішов поголос, ніби я втік звідти. То чом би мені не зачаїтися на тиждень-два, а потім, витягти з Фейгіна грошви, податися до Франції? Ет, хай йому чорт, що буде, те й буде!»
Не гаючи часу, Сайкс учинив, як надумав — подався назад до Лондона. Він ішов, вибираючи найглухіші дороги, вирішивши завидна переховатися десь неподалік від столиці, а коли смеркне, ввійти в неї кружною дорогою, а там гайнути навпростець у той квартал, який він собі намітив.
Але як бути із собакою? Якщо вже розіслали опис його прикмет, то не забули, певно, й про те, що собака теж зник і, цілком імовірно, пішов за ним. Таким чином, по собаці його можуть упізнати на лондонських вулицях. І тоді Сайкс вирішив утопити собаку й ішов, назираючи який-небудь ставок; дорогою він знайшов важкий^ камінь і зав'язав його в хустку.
Поки він отак лаштувався, собака не зводив очей з хазяїна; чи то він інстинктом відчув небезпеку, чи то грабіжник глянув на нього похмуріше, ніж звичайно, тільки тепер собака почав триматися від нього далі; повільно тюпаючи, він підібгав хвоста і припадав до землі. Коли хазяїн спинився коло ставка й почав кликати його, собака став як укопаний.
— Кажу тобі, йди сюди! На, на! — кликав Сайкс. Собака за звичкою пішов був на його поклик, та коли
Сайкс нахилився, щоб прив'язати йому на шию хустку а каменем, він глухо загарчав і відскочив.
— Назад! — вигукнув грабіжник..
Собака замахав хвостом, але з місця не рушив. Сайко скрутив хустку зашморгом і знову покликав пса.
Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.
Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з'явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.
Розділ XLIX
Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються. Їхня розмова і звістка, яка її перебиває
Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.
Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.
— Він знає, що йому буде, — сказав містер Браунлоу, — якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу — одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.
— Як ви смієте так мене називати? — закричав Монкс.
— А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? — відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі. — Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю — і присягаюся всім святим, — тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.
— За чиїм наказом ці пси, — Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього, — схопили мене на вулиці й притягли сюди?
— За моїм, — відповів містер Браунлоу. — Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі, — а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки, — то, повторюю, віддайте себе під
