Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

— Я зараз таке скажу тобі, Білле, — почав Фейгін, присуваючи свого стільця ближче до нього, — від чого ти почуватимеш себе гірше, ніж я.

— Невже? — недовірливо спитав грабіжник. — То кажи ж! І хутчій, бо Ненсі подумає, що я пропав.

— «Пропав»! — скрикнув Фейгін. — Вона вважає, що це діло певне.

Сайкс збентежено поглянув йому в очі і, не знайшовши в них відповіді, схопив його величезною своєю лапою за комір і щосили трусонув.

— Та не тягни ж! — вигукнув він. — А то я з тебе душу виб'ю! Розтули вже рота й скажи просто і ясно, що ти там знаєш. Ну ж бо, собако паршивий, викладай усе мерщій!.

— Припустімо, що хлопчина, який лежить отам… — почав Фейгін.

Сайкс глянув у той бік, де спав Ной, ніби раніше не помітив його.

— Ну, — сказав він, знов обертаючись до Фейгіна.

— Так от, припустімо, що цей хлопчина, — вів далі Фейгін, — надумав накапати на нас… засипати нас усіх… спочатку знайшов для цього потрібних людей, потім змовився з ними про зустріч на вулиці, описав їм наші прикмети — всі ознаки, за якими нас можна впізнати — і місце. Де нас найкраще схопити. Припустімо, що він усе це вчинив і до того ж, довідавшись про те чи те дільце, до якого ми всі — хто більше, хто менше — причетні, розповів і про нього — так, з власного почину; не тому, що його схопили і допитували, посадивши на хліб і воду, і не тому, що священик щось йому нашептав, — ні, з власного почину, просто собі на втіху; ночами він виходив крадькома на вулицю, розшукував тих, які прагнуть нашої погибелі, і викладав їм усе, що знав. Та чи ти слухаєш мене? — закричав єврей, і в очах його спалахнула лють. — Коли б він так зробив, — що тоді?

— Що тоді? — перепитав Сайкс, брутально вилаявшись. — Якби він дожив до мого приходу, то я розвалив би йому голову своїм залізним закаблуком на стільки часток, скільки волосин у нього на голові.

— Ну, а коли б це зробив я? — майже криком закричав Фейгін. — Я, котрий так багато знає і міг би стількох людей спровадити на шибеницю, не кажучи вже про себе.

— Не знаю… — процідив крізь зуби Сайкс, сполотнівши на саму думку про таку можливість. — Я б накоїв чогось у в'язниці, за що на мене наклали б кайдани, і якби нас судили разом, то я привселюдно навалився б на тебе й розкраяв би тобі кайданами голову. В мене вистачило б сили, — пробурмотів грабіжник, хизуючись своєю м'язистою рукою, — розчерепити її так, наче по ній проїхав навантажений віз.

— Ти справді зробив би це?

— Чи зробив би? — спитав грабіжник. — А ти спробуй…

— Ну, а якби то був Чарлі, або Пройда, або Бет, або…

— Мені однаково хто, — нетерпляче перебив його Сайкс. — Хоч хто б там був, а я б розправився з ним точнісінько так само.

Фейгін пильно поглянув на грабіжника і, зробивши знак, щоб той помовчав, схилився над матрацом на підлозі і почав термосити хлопця, намагаючись розбудити його. Сайкс теж нахилився вперед і, спершись руками на коліна, здивовано спостерігав Фейгіна, не розуміючи, куди той хилить своїми розпитами та натяками.

— Болтере! Болтере! От бідолаха! — вигукнув Фейгіп і подивився на Сайкса з диявольською посмішкою, ніби наперед смакуючи те, що мало зараз статися. Далі заговорив повільно, наголошуючи окремі слова: — Він утомився… втомився, бо довго стежив за нею… чуєш, Білле? — стежив за нею…

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Сайкс, відкинувшись на спинку стільця.

Замість відповіді Фейгін знову схилився до сплячого і, підвівши, посадовив, окликнувши його кілька разів. Зрештою Ной почув вигадане ним самим ім'я, продер очі й, голосно позіхнувши, сонно озирнувся навколо.

— Розкажи нам про те — знову розкажи, щоб і він почув, — сказав старий, киваючи на Сайкса.

— Про що це? — спросоння роздратовано буркнув Ной,

— Та про… Ненсі, — мовив Фейгін, ухопивши Сайкса за зап'ясток, щоб він, бува, не вискочив з дому, не дослухавши до кінця. — Ти йшов за нею назирці?

— Йшов.

— До Лондонського мосту?

— Угу.

— Там вона зустріла двох?

— Зустріла.

— Джентльмена і леді, до якої вона вже раніше ходила з власного почину? Вони попросили її видати всіх спільників, і першого Монкса, що вона й зробила, і дати його прикмети, що вона теж зробила. Потім вони попросили назвати будинок, де ми сходимось, — вона назвала; описати місце, з якого найкраще спостерігати за будинком, — вона описала; сказати час, коли ми найчастіше приходимо туди, — вона сказала. Все це вона зробила. Вона розповіла геть усе, — і ніхто її до того не спонукав, ніхто не силував. Так чи ні? Я правду кажу?! — несамовито кричав Фейгін.

— Чистісіньку правду, — відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. — Все так і було, як ви говорите.

— А що вона казала про минулу неділю?

— Про минулу неділю? — перепитав Ной, ніби пригадуючи. — Та я ж уже вам розповідав.

— Ще раз розкажи! Ще раз! — кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.

— Вони спитали її… — сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. — Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.

— А чому? Скажи йому причину.

— Тому що її силоміць затримав удома Білл — чоловік, про якого вона їм уже розповідала, — відповів Ной.

— Що ж вона ще казала про нього? — вигукнув Фейгін. — Що вона казала про чоловіка, про якого розповідала раніше? Ну ж бо скажи йому, скажи.

— Ну, що їй не так легко піти з дому, не сказавши куди, — відповів Ной, — і що за першим разом, щоб побачитися з тією леді, вона… ха-ха-ха! — так смішно мені зробилось, коли я це почув, — вона дала йому опію.

— Сто чортів! — вигукнув Сайкс, оскаженіло вириваючись з рук єврея. — Пусти мене!

Відштовхнувши старого, він вискочив з кімнати і, як навіжений, побіг по сходах.

— Білле! Білле! — кричав Фейгін, кинувшись за ним навздогін. — Ще одне слово. Тільки одне слово.

Він так і не встиг би сказати це слово, якби двері не були замкнені; грабіжник марно витрачав зусилля й прокльони, намагаючись їх висадити, коли старий, захекавшись, наздогнав його.

— Випусти мене! — вигукнув Сайкс. — Не говори зі мною — це небезпечно. Кажу тобі,