Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Кіріє елейсон![282].
Тьмяно вилискують золоті бджілки свічок. Люстри не запалюють: ще помітять знадвору світло і здіймуть тривогу. Адже ж пожежна варта нічого не знає. Хвилюється і Ісайя Копинський, і патріарх, і всі інші, що беруть участь у церемонії. А що, коли хтось бовкнув зайве і зараз залунають постріли, зірвуться двері з завіс і до церкви вдеруться драбанти, пошматують на учасниках церемонії їх убори і полинуть у всі кутки, розкидаючи свічники і аналої?!
Але тихо під вікнами. Церемонія закінчується у загадковій напівтемряві ще не розмальованої церкви. Згасають останні свічки, і ченці виходять через бокові двері, присвічуючи один одному недогарком.
Через тиждень також таємно відбувається висвячування Іова Борецького на Київського митрополита, а ще за тиждень — Мелетія Смотрицького на єпископа Полоцького. І лише тоді патріарх Теофан вдруге залишає Київ, на цей раз — остаточно і безповоротно. Вірний слову своєму, Петро Конашевич супроводить його з усім київським полком. Разом із патріархом їдуть і нововисвячені архієреї, сила шляхти і духовенства. Зупинившись у Терехтемирові, Теофан висвячує тут Єзекіїля Курцевича на єпископа Володимирського, а в Білій Церкві — Ісайю Борисковича — на Луцьку кафедру.
Справу закінчено. Ієрархію поновлено. Але перед нею стоїть не менш складне питання — добитися визнання з боку польського уряду. Про всяк випадок нововисвячені залишаються у Терехтемирові під захистом козацьких гармат і шабель, а патріарх рушає до турецьких кордонів.
Чорна хмара
Жолкевський непомітно закуняв у кріслі і упустив на підлогу новенький томик віршів Кохановського[283], недавно привезених з Варшави. Його вколисали ніжні звуки клавесина, хоча мелодія зовсім не нагадувала колискову пісню.
Грала його улюблена онука, панна Теофілія. Світле як льон, волосся, розділене надвоє простим проділом, хвилясто огортало її білий лоб у дрібних кучерях. Дві тугих коси спадали майже до підлоги вздовж сукні з легкої блакитної вовни з довгими розрізаними від ліктя рукавами. Разом з віршами Кохановського привезли їй нові ноти, і, - сидячи на золоченому дзиглику, вона старанно розбирала нову пісеньку французького короля Людовіка ХІІІ в переробці для клавесина Генріха Гіза. Легкі, жартівливі арпеджіо[284] сипалися з-під вправних пальчиків і раптом змінилися мужнім, веселим співом басистих молодих голосів, начебто у високій готичній залі мисливського замка бенкетують рицарі, вихваляються забитими оленями та дикими козами і скороминущими перемогами над дівчатами у веселому, гучному і брудному Парижі, де легко дихати після урочисто-манірного Лувра і Фонтенбло[285], зв'язаного умовностями етикету і невидимою мережею двірських інтриг.
І знову пурхають арпеджіо, легкі, пустотливі, наче теплий вітрець, що грається кучериками на лобі клавесиністки. Панночка захоплена чудовою мелодією, сповненою грації і жартівливої гожості, а іноді ледве вловимого суму. Вона обертається до старого діда і мимоволі уриває мелодію; дід заснув у своєму кріслі, і нижня щелепа у нього відпала, як у мерця. Усмішка тане на губах Теофілії. Зникають милі ямочки на щоках, і несподіваний жах розкриває блакитні очі у темних оксамитових віях.
— Дідусю!.. Дідусю! — гучніше кличе вона, налякана несподіваною думкою.
І кидається до старого вельможі.
— Н-н-ну? — спросоння мимрить старий і, остаточно прокинувшись, бадьоро випростовується у кріслі. — Ну, що тобі? Грай собі, грай! Чудова музика!
— Та ти ж, дідусю, зовсім не слухав! Ти ж спав, дідусику, — сміється Теофілія, і ямочки на щоках її кокетливо відтіняють свіжість її принадного личка.
— Що-о?! Слухав, і навіть дуже уважно, — буркітливо знизує плечима старий і, щоб не заплутатися, хитро пропонує: — Зіграй з самого початку. Мені так сподобалося одне місце, — крутить він пальцями у повітрі.
Теофілія сідає до клавесина, але колихнулася портьєра, і з бренькотом срібних острог вигнувся в елегантному поклоні ротмістр Пржембецький:
— Його мосць вельможний пан Отвіновський просить негайного прийому.
Панна Теофілія рвучко обертається на своєму дзиглику, а Жолкевський здивовано напівпідводиться.
— Тобто, який пан Отвіновський? Пан ротмістр ковтнув зайвого, бо він снить або марить наяву.
— На жаль, вельможний пане, я не є примара і навіть не власний відбиток у магічному дзеркалі, - переступив поріг опасистий пан Отвіновський, почувши вигук коронного гетьмана.
Жолкевський розгублено ступнув назустріч гостеві.
— Але ж якими примха ми фортуни занесло пана до Бара? Я не йму віри власним очам і ушам!
— Зараз усе розповім! Панночко… Теофіліє!.. Завжди принадна, як пуп'янок троянди, — дзенькнув острогами гість і з спритністю старого залицяльника поцілував ручку панночки, схиленої у глибокому реверансі. — Зараз усе розповім, але хай дозволить мені вельможний пан гетьман хвилинку передихнути від цієї шаленої шестидобової безупинної подорожі. Я мчав день і ніч, і все крутиться у мене перед очима.
Відсапуючись, як морж, опускається він у крісло, спритно підсунуте паном Пржембецьким.
— Що трапилося? — тривожно перепитує Жолкевський і звертається до онуки: — Залиш нас, любонько. Пан ротмістр не відмовиться тебе розважити, мою бідолашечку.
Вона так сумує за своїми кузенами, що вчора поїхали до колегіуму, — пояснює гетьман, поки Теофілія збирає ноти і зникає у бокових дверях.
Отвіновський витяг шовкову хустку, витер шию, чоло, посивілі від куряви вуса і тільки тоді відповів:
— Втік! Ледве врятувався від цих варварів! І вирішив, прямуючи до Варшави, особисто попередити вельможного пана гетьмана, що фактично війна розпочата.
Жолкевський зблід і вп'явся пальцями у поручні крісла.
— Ну, так. Мене, мене, посла великої держави, не прийняли, наче челядника. Відмовили дати мені аудієнцію, у падишаха і навіть у великого візиря. Не дозволили в'їхати до міста. Я сидів десь на околиці… Стамбула… Вже який був брутальний до християнських послів померлий Синан-баша візир, але ж і він ніколи б не наважився на таке нахабство, як цей Гюзельдже, цей справжній дикун і фанатик, як усі ренегати. Він виходить з того безглуздого принципу, що нема влади на землі вищої від падишахової і що королі і принци всесвіту панують тільки з падишахової ласки.
— Та хай їм чорт, усім візирам, живим і мертвим. Кажіть, на бога, що далі? — нервово уриває Жолкевський.
— Я ж кажу, що мені не дали аудієнції і після ряду образ не тільки на мою особисту адресу, але і на адресу Речі Посполитої і його мосці найяснішого пана круля, мене вивезли, як якогось злочинця чи то вигнанця, за межі Царгорода в супроводі суль-баші[286]. А фанатична юрба кидала в мене сухим кізяком, кавуновими лушпайками, тухлими яйцями та дохлими мишами. А коли британський посол, сер Джон Ейрі, спробував загладити враження від такої зустрічі, йому пояснили, що падишах помститься на Ляхистані за
