Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Мотря стоїть з сапетами бубликів і в сотий раз розповідає, як потягли її на Біскупичі, як відібрали дідусів кожух, і як звільнили її вночі невідомі парубки.
Коли раптом вибігає з братської брами скривавлений школяр без шапки і з пронизливим криком кидається до базару:
— Рятуйте! Рятуйте!!!
Вмить навколо нього завирувала юрба.
— Рятуйте! — розпачливо волає він. — На школу напали єзуїтські колегіанти! Б'ють наших! Шматують зошити, книжки! Ламають парти, ікони! Рятуйте!
— Що? Що? — натискують цікаві.
Але крамарі, майстри і різні гульвіси вже мчать на допомогу, і нашвидку видирають голоблі з возів, кийки та дошки з парканів, вимахують батогами та шаблями.
На дворі біля школи справжнє бойовище. Єзуїтські колегіанти з фанатичною люттю трощать і нищать усе, б'ють вікна, ламають рами і двері; шматують карти і книжки і шпурляють їх у багаття. Учні одчайдушно захищаються. Б'ються кулаками, дзигликами, камінням, мисками, ціпками, шпурляють цеглинами з риштування нової мурованої церкви, що будує італієць Браччі на кошти Петра Конашевича.
Але колегіантів більше, ніж школярів, і вони майже дорослі. На чолі колегіантів — син Галшки Гулевичівни, Михайлик. Він озвірів від люті і спраги помсти. З невимовною насолодою трощить він свою колишню в'язницю, де так довго і грубо чавили його самолюбство. Він пам'ятає тут кожен куток, і з кожним з них зв'язаний якийсь образливий спогад. Він зчепився з своїм запеклим ворогом, товстим крамаренком, і звалив його на землю. О, який він вдячний єзуїтам: вони навчили його фехтування і боротьби! І тепер сидить він верхи на своєму ворогові і душить його з люттю голодного хижака.
Лунко і моторошно вдарили на сполох. Це Петрик Балика збіг на дзвіницю і кличе допомогу, а Юрасик невпинно шпуляє в юрбу цеглину за цеглиною. Дзеленчать шибки під ціпками колегіантів, кількох школярів тяжко поранено. Один конає під ворітьми. А на дворі вже перегукуються міщани, перекупки, поспільство, козаки і човнярі з перевозу. Не сплять і єзуїти. З Біскупичів мчить біскупська челядь і служки костьолів, міщани-католики та уніати. Бійка школярів перетворюється на міське бойовище.
На базарі поквапливо зачиняють крамниці. Перекупки мчать завулками, налякані євреї ховаються по хатинах. Бойовище, наче пожежа, перекидається на базар і на площу — до магістрату. А з Куренівки поспішають козаки на допомогу своїм. І коли братство було звільнене від громил, вибухнув єврейський погром.
До вечора клекотіло місто в крові, ненависті та вогні, і тільки темна ніч загасила людську лють. Ридали євреї, затуляючи зяючі вікна дошками і соломою, замітали закляклими руками глиняні черепки та пір'я і, схлипуючи, кутали у дрантя голодних дітей.
Наляканий подіями, реб Аврум Шмойлович щедро обдарував свою охорону з польських драбантів і до ранку частував їх у своєму палаці медом і справжнім іспанським вином. І до світанку його служниці потай годували об'їдками своїх одновірців, ховаючись від суворого хазяйського ока.
— От здорово! Тепер пам'ятатимуть. Більше не полізуть до нашого братства, — казав Причепа, вкладаючись спати. — Задали ми їм чосу. І єзуїтам, і домініканцям — усім. Біскупові всі шибки повибивали. Трьох уніатських попів вкинули до колодязя. А їх парафіян на ліхтарях порозвішували.
— А навіщо ж дідуся Лейзера на смітник викинули? — питає маленька Пріся.
— Якого Лейзера? Та що воно плутає!.. Адже ж він наш цеховий. Хто його чіпатиме? — знизує плечима Причепа.
— Та їй-бо ж, татуню! Мама нас з Орисею не пускала на вулицю, щоб нас, бува, не забили. Так ми й побігли на городи біля Йорданщини. Дивимось, аж ось старий Мойше і Іцек, що біля синагоги з paбином живуть, та ще якісь люди принесли щось таке велике-велике і кинули у балці на смітнику, потім одразу пішли геть, та так швиденько-швиденько. А Орися й каже: «Нумо подивимось, що це вони кинули». Побігли ми, а це ж старий Лейзер зі Львова. Синій-синій, і зашморг на шиї. Орисенька налякалася, плакати почала. Я хотіла тобі розповісти, та мама нас замкнула до хати, щоб ми не бігали.
— Хм!.! — почухав потилицю Хома. — От так заковика!.. Та ти, мабуть, не роздивилася? Мо, це й зовсім не Іцек з Мойшею були? — розгублено розпитував Хома. — І, мабуть, зовсім не Лейзер?
— Та їй-бо ж Іцек! От спитай Ориську. А дідуся Лейзера ми добре знаємо, бо ж ми з його онуками — Рейзею та Соркою — завжди гралися. Знаєш, ті, що взимку померли?
Причепа остаточно збентежився;
— Чорт зна що!.. Спи, дзиго! Завтра треба довідатися.
Та довго не міг заснути цехмістер. Лейзєрова загибель його приголомшила більше, ніж бійка у місті. Мимоволі пригадав він братський канун і моторошну сповідь старого майстра. Він лежав на спині, курив, пускав у стелю кучеряву цівку диму, зітхав і чухався, а вранці покликав діда Омелька і Павла з Остапом, і всі разом рушили на розшуки.
Тіло старого шмуклера дійсно лежало у балці, на смітнику. Синє обличчя, зашморг на шиї — все було, як розповідала Пріся.
Довго стояли над ним майстри, зітхали і похитували головами, потім пішли до його сина з невеселою новиною.
Минуло кілька днів. Якось ввечері зайшли до Хоми Павло з Остапом. Пихкаючи люльками, сиділи вони біля столу і час від часу перекидалися словами.
За пічкою цвірінька цвіркун. Пріся спала, розкинувшись на ліжку. Хома милувався дитиною, а Остап говорив понуро:
— А роботи як не було — так і нема.
— Ото ж то воно і є! Хоч би підметки хтось дав набити або пришви, — також рівно і тихо кинув Павло.
Тихо потріскує скіпка в світці. Світло тьмяно блимає на потемнілій сухозлотиці ікон і на закуреній стелі. Хома підливає пива гостям і гучно зітхає. В ту мить хтось входить до темних сіней і несміливо торкає двері. Хома підводиться, висмикує скіпку з світця і відчиняє. Довго дивиться він на одвідувача і не одразу пізнає Наума, Лейзерового сина. Помітивши майстрів, Наум розгублено відступає.
— Ой, так у вас, пане,
