Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Дідусю, залишся! — з зойком кинулася до діда Теофілія. Але старий воїн вже сідав у напівтемну глибину ридвана і востаннє махнув їй рукою.
Широко розхитувалися злякані бурею дерева. Скляними цвяхами прибив дощ завихрену куряву. А потемнілі, і намоклі крупи коней рівно й ритмічно здригалися, струшуючи ремінну збрую у срібних бляшках.
Ридван коронного гетьмана перегнав валку і гусарський полк і мчав битим шляхом. Сива димка дощу заступала йому далечінь; Палало небо, і темно-сизі хмари розколювалися від блискавок.
Станіслав Жолкевський робив одчайдушні зусилля, щоб довести королю потребу бути обережним, але Зигмунд нікого не слухав. Буря наближалася, невідхильна, як рок.
З'явившись до коронного війська, Жолкевський сповістив універсалом шляхту Речі Посполитої про те, що обурення турків зростає і що з наказу Стамбула кримський хан вже вирушив у похід, щоб скарати вогнем і кров'ю Молдавщину і промкнутися у Покуття. Старий гeтьмaн попереджував про небезпеку, звертався до честі і до патріотизму магнатів і середньої шляхти і закликав її приєднатися до коронного війська, а згодом оголосив набір охочих людей до кварцяного війська і до нових козацьких полків під особистою своєю командою.
Але Варшава була глуха до голосу доброго розуму.
Король скликав нараду сенаторів і доповів їм про бажання Молдавського господаря Граціані приєднатися до Речі Посполитої. Сенатори були проти, бо це було б найзаконнішою причиною війни з Туреччиною. Вони не довіряли молдавським боярам і підкреслювали, що в Станіслава Жолкевського лише шість тисяч війська. Один тільки підканцлер Андрій Липський підтримував рисковану авантюру, як родич і приятель Граціані. Але, всупереч бажанню сенаторів, Зигмунд став на бік Липського і наказав коронному гетьманові вирушити у похід.
Каспар Граціані з свого боку засипав Жолкевського листами, запрошував його в межі Молдавщини і обіцяв приєднатися до кварцяного війська з значними загонами.
Граціані свідомо обдурював старого гетьмана. Армії в нього не було, хоч йому і пощастило розбити передовий загін Іскандер-баші. Жолкевський не дуже довіряв обіцянкам Граціані, але схилявся до своєї старої думки вести нападну війну, щоб у разі поразки не віддати на поталу ворогові південних воєводств.
Армія його потроху зростала. До нього приєдналося щось із дві тисячі охочих людей та стільки ж козаків та різного гулящого люду, що досить вправно володіє мечем. З'явився і дехто з панів з невеличкими загонами.
Проте Бородавка з січовиками не відгукнувся на заклик. Ніхто з голоти не думав проливати кров за панську владу, як і за цісаря Фердінанда. Січовики одверто не відмовлялися від походу, але вимагали, щоб їм сплатили всі гроші наперед, справили добру збрую, жупани і чоботи.
Петро Конашевич обмежився тим, що став заслоном від наскоків кримських татар і з невеликим загоном вирушив до Перекопа. І Жолкевський зрозумів, що на цей раз від нього не дочекатися значної допомоги.
Довго вагався коронний гетьман, не знав, що робити, але на початку вересня перейшов кордон. Вплинули на нього і жалісні скарги брацлавського і волинського панства, що тремтіло перед турецькою навалою, але не хотіло годувати свого власного війська.
Надії на Граціані розвіялися, як тільки польська армія спинилася у Молдавщині. Замість обіцяних двадцяти п'яти тисяч Граціані привів кілька сотень, а Бородавка зовсім не подав звісток.
Проте жереб було кинуто, і відступати оуло вже пізно. Станіслав Жолкевський отаборився на Цоцорському полі біля Ясс і сімнадцятого вересня мав першу сутичку з калгою Девлет-Гераєм. Татари були розтрощені. Польське військо підбадьорилося, тому що не знало кількості ворогів, але вже на ранок стало ясно, що Іскандер-баша має не менш як вісімдесят тисяч чоловік.
Настрій вмить підупав. Де поділися пишні промови про славу і перемогу! Бундючні хвалькуваті пани замовкли і розгубилися, а в присутності коронного гетьмана ніяково спускали очі. Один лише Станіслав Жолкевський, звиклий до військових небезпек і залізної витримки, не виказував свого настрою.
Минуло ще три дні у незначних сутичках. Граціані відчував свою рокованість, а його прибічники поширювали панічні чутки і тільки й думали про те, як врятувати свою шкуру. На четверту ніч значна частина загону Граціані втекла до Польщі разом із багатьма шляхтичами, а решта перекинулася до турецького табору.
Жолкевський простояв ще кілька день у цоцорських шанцях, але втрати зростали, люди мокли під дощем, відвологлий порох не спалахував, i гaрмaти замовкли. Допомoгa не підходила, та й не було звідки її чекати, і Жолкевський зрозумів, що треба пробиватися до кордону.
Двадцять дев'ятого вересня почався розпачливий відступ. Йшли табором, оточені і переслідувані ворогом. День і ніч турки наскакували на знесилене військо, не даючи тому ані поспати, ані перепочити. Шість днів і шість ночей тривав цей пекельний похід, і в ніч на шосте жовтня, за дві милі від кордону Речі Посполитої, коли залишалося останнє зусилля, військо відмовилося слухати накази коронного гетьмана.
Панські загони кинулися тікати, магнати та регіментарії здавалися у полон, рятуючи власну шкуру, а турки скористалися з нагоди і всією масою накинулися на рештки знесиленого, п'яного від безсоння і розпачу війська. Через кілька годин армія Станіслава Жолкеського вже не існувала.
Сірий, похмурий світанок освітив бойовище. Кілька тисяч загинуло в полі, гетьман польний[289] Конецпольський разом з Яном і Лукашем Жолкевським потрапив у полон. З восьми тисяч коронного війська повернулося на батьківщину лише вісімнадцять чоловік.
Татари і турки вещталися бойовищем, добивали поранених, роздягали забитих. Іскандер-баша отаборився на мicцi своєї перемоги і наказав поставити тут свій намет. Пepeд ним зростала піраміда відтятих голів, аджем-оглани складали їх у барила і пересипали сіллю. Треба було приставити голови до Стамбула і, настромивши на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків.
Голову Станіслава Жолкевського та інших командувачів засолили окремо. І довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки виклювали їх гави. А Самійло Корецький, Струсь і обоє Жолкeвські довго томилися у підземних казематах Єдикуле — семивежного замка, забувши сонячне світло і подих вільного вітру.
Медже
Чорне небо палахкотить блискавицею. Вітер лине зі степу сухим запахом колосся, волошок і чебрецю. Наче річка з островами, тече над головою Чумацький Шлях, зорі здаються тьмяними, низенькими, золотавими. У хаті жарко. Не відсвіжує навіть вітер, хоч і б'є він у вікно і звиває завіску вітрилом. Тремтячий відсвіт блискавиці на мить вихоплює з темряви стіни, пічку й кутки — і знов глибокий морок і тиша. Тільки
