Твори - Гі де Мопассан

взддевйстн їм*, заперечити страшне звинувачення, ніби в нього немає батька.

Нарешті, зовсім пополотнівши, він крикнув на всякий випадок:

— Неправда, у мене є бапгьідо!

— Де ж він? — спитав хловчак.

Сімок мовчав; він не знав. Діти сміялись, дуже збуджені; ці сини ланів, такі близькі до* природи, підкорялись тому жорстокому інстинкту', який примушує курей на пташні добивати поранену курку. Раптом Сімон помітив свого сусіду, маленького вдовішого сина, якого він теж завжди бачив тільки вдвох а матір’to.

— От і у тебе теж немає батька.

— Ні*— відповів хлопчик, — у мене є.

— Де ж він? — спитав Сімон.

— Він помер, — а гордістю відповіла дитина*— він на кладовищі, мій батвдої

Схвальний шепіт пробіг в, юрбі шибеників, немовби те, що батько помер і похований на кладдаищі* звеличувало їх товариша і принижувало того, другого, в яко&о зовсім не було батька. І ці урвиголови, батьки яких здебільшого були п’яниці й злодії, люті Й жорстокі ДО своїх жінок, жшишся все ближче & ближче.; вдавалось» ніби вони, законні діти, хочуть, стиснута і задушити незаконного.

Раптом «дав з них, що стояв, поруч з. Сіменем, з глузливим виразом показав йому язика і закричав:

— Нема батька! Нема бжька!

Сімон схопив йога обома руками за волосся і, брикаю-чиє*,' став, бити по йогах, а зубами вп’явся ш щоку. Почалась запекла бійка. Бійців, розборонили, і Сімон опинився на землі* побитий, у синцрх* у жфвашД сорочці, насеред юрби хлопчаків* які радісно» плескали в долоні. Коли він підвівся, машинально струшуючи порска своєї забрудненої сорочки, хтось крикнув:.

— Піди пожалійся своєму батьковії

Тоді він відбув середам, ще все пропало*. Вовн були дужчі за нього, вони побили йоде» а вій нічого* не міг відповісти, — адже й снравді» у нього немав батька. З гордості він спробував нронягом кількох, еекувд боропшея з слізьми, що дунган* йогоу ане задахнувся і беззвучно заюоакав* здрига-доншь від глухих ріеддньь

Тоді жорстока радість охошнка його ворші»; інстинктивно*, наче дикунок» що віддаються своїм страшним вессло-щам, вони взялися за руки й почали танцювати навколо Сімона, повторюючи, як приспів:

— Нема батька! Нема батька!

Але Сімон раптом перестав ридати. В ньому спалахнула лють. Під його ногами валялися камінці, він набрав їх і почав щосили шпурляти в своїх катів. Він влучив у двох чи трьох, вони втекли із зойками; а вигляд у нього був такий грізний, що й інших охопила паніка. Полохливі, як завжди полохлива юрба, коли бачить людину, доведену до нестями, вони кинулися врозтіч.

Лишившись на самоті, хлопчик, в якого не було батька, побіг у поле, бо в пам'яті його виник спогад, який підказав йому, що треба робити. Він вирішив утопитися в річці.

Він згадав, що тиждень тому один жебрак кинувся в річку, бо в нього зовсім не було грошей. Сімон бачив, як витягли утопленика. І от цей нещасний дідусь, який звичайно здавався йому жалюгідним, брудним і потворним, вразив його своїм виглядом: обличчя було бліде, нерухоме, довга борода намокла, розплющені очі дивились так спокійно. Навколо говорили:

— Він помер.

Хтось додав:

— Тепер він щасливий.

І Сімон теж вирішив утопитись; у того нещасного не було грошей, а в нього не було батька.

Він підійшов дуже близько до води і задивився на течію. В’юнкі рибки гралися в прозорій воді, підстрибували і хапали мушок, що літали над водою. Хлопчик перестав плакати і з цікавістю став стежити за ними. Проте час від часу, як після короткого затишшя під час грози раптом налітають пориви вітру, з тріском ламають дерева і летять вдалину, до Сімона поверталась все та ж сама думка, завдаючи йому гострого болю: «Я повинен утопитись, бо в мене немає батька».

Навкруги було так тепло, так гарно. Сонце нагріло траву. Вода блищала, як дзеркало. Бували хвилини, коли Сімон забував про все, його опановувала знемога, як буває після сліз; йому хотілось заснути в траві проти сонечка.

Маленька зелена жабка стрибала біля його ніг. Він спробував спіймати її. Вона вислизнула. Він почав її переслідувати і тричі підряд промахнувся. Нарешті, схопив за задні лапки і розсміявся, бачачи зусилля, які вона робила, щоб вирватись. Вона підбирала під себе ніжки, потім раптом витягувала їх, вони ставали твердими, як дві палички; поводячи своїми виряченими очима з золотими обідками, вона водночас вимахувала в повітрі передніми лапками, як руками. Це нагадало йому одну іграшку, зроблену з вузеньких, збитих навхрест дощечок, які рухались зигзагоподібно, і від цього маленькі солдатики на них починали марширувати. Тоді він згадав про свій дім, про свою маму; йому стало дуже сумно, і він знову заплакав. Все тіло його здригалось. Він став навколішки і почав читати молитву, немов перед сном. Але він не міг закінчити її, бо ридання бурхливо, нестримно підступали до горла. Він не думав більше ні про що, нічого не бачив навколо, цілком поринувши в своє горе.

Раптом чиясь важка рука лягла на його плече і грубий голос спитав:

— Чого ти так зажурився, хлопче?

Сімон обернувся. Високий робітник, чорнявий, бородатий, кучерявий, лагідно дивився на нього. Сімон відповів із слізьми на очах і в голосі:

— Вони побили мене… бо… у мене… у мене… немає батька… немає батька…

— Як же це так? — сказав незнайомий посміхаючись, — батько у кожного є.

Хлопчик сказав, насилу вимовляючи слова, бо спазми стискували йому горло:

— А в мене… у мене… немає!

Обличчя робітника враз стало серйозним; він пізнав сина Бланшотти, про яку вже дещо чув, хоч оселився тут недавно.

— Не плач, хлопчику, — сказав він, — заспокойся, ходімо зі мною до твоєї мами. Ми знайдемо тобі… батька.

Великий взяв маленького за руку, і вони вирушили в путь. Робітник посміхався, він був не від того, щоб познайомитися з Бланшоттою, що була, як казали, одною з найвродливіших дівчат на селі. І, можливо, в глибині душі він сподівався, що дівчина, яка раз піддалася спокусі, може піддатися їй ще раз.

Вони підійшли до маленької, чисто побіленої хати.

— Ось тут, — сказав хлопчик і крикнув: — Мамо!

На дверях з’явилася Бланшотта, і робітник одразу перестав посміхатися, бо він зрозумів, що з цією високою, блідою жінкою жартувати не можна. Вона суворо стояла на дверях, немовби захищаючи від мужчини поріг свого дому,' де її вже зрадив інший.

Зніяковівши, знявши кашкет, він пробурмотів:

— Ось, хазяйко, я привів вам вашого хлопчика, він заблудився коло річки.

Але Сімон кинувся на тпию матері і сказав, знову заплакавши:

— Ні, мамо, я хотів утопитись, бо вони побили мене… побили… за