Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Та в мене, мамо, є інша дівчина... Ще краща.

— Є? А де ж вона?

— У Павлограді. Там, де я вчився.

І звелася йому на очі в цю мить Катруся, ніжна й відважна „україночка", чорнобривка в вишиваній, повиорука-вій сорочці. У стрічках. Подумав, що й для матері з Катрусі була б краща невістка, бо з селян походила. А Оксана б, напевно, ставилася до його матері з погордою, горда попівна. А він не стерпів би такого ставлення до його рідної матері, от у них і заварилась би каша. До матері відчував тепер велику ніжність. Прощав їй навіть ворожість до „української справи". Бо знав, що ця ворожість походить з любови до нього, її сина. Це ж бо найбільше споріднення, біологічне. Це щось одно, тільки в двох окремих тілах. От вони й разом сховались в убогій хатині під прикриттям ночі — і не бояться довірятись одно одному. Мати передніш загрожувала йому прокляттям, а тепер у її голосі була навіть запобігливість. І оте „прокляття", і ця запобігливість — тільки різні вияви її любови до нього.

Почувши про „іншу" дівчину, мати спиталась обережно: — От ти кажеш, що є, а коли ж воно буде, що ви поберетесь? Коли ти вже перестанеш воювати?

Коли? Якби ж то він сам знав, коли! Тоді, як Петлюра прийде! А тільки ж чи він прийде взагалі? Хіба як „союзники" допоможуть... Сказав матері:

— Треба ще підождати. Я ж іще молодий. Та й Катруся — так звуть ту дівчину — ще вчиться, в останньому клясі...

Мати зітхнула нишком: перспектива була не дуже втішна.

Як Василь повечеряв, стара мати відчинила віко скрині, шукаючи потемки фінові сорочку, бо в нього ж, мабуть, і рубці потліли. Та Василь сказав, що їм в армії видавали й сорочки, і він не так уже обірвався.

— Та й не без нужі ж, мабуть...

Василь сказав, що він щотижня переміняється. А дядько Іван (це такий добрий чоловік, він із ним живе) навчив його виварювати в відрі, то й нужі майже немає. Але від сорочки, що дала мати не відмовився. Передягнувшись, посидів ще трохи. Побалакали про материне життя, про корову, що видужала і на весні знов буде з телям.

Заспівали треті півні: спочатку в сінях, материн, а далі обізвались сусідні, — і пішов бадьорий перегук по селу.

Василь сказав, що буде їхати, і став прощатись. Мати тихенько плакала. Цілуючи ніжно матір, Василь теж відчув у горлі стиск, і його на плач брало. І матір було шкода, і себе самого. Справді, доки йому тинятись? Навіть з матір'ю крадькома бачиться!..

А як він виїхав з двору, мати довго стояла сумною тінню біля воріт, вгадуючи (бо не видно було), куди поїхав її найдорожчий синочок. Лапнулась рукою за лице: сльоза замерзла на щоці.

Надворі загупотів кінський тупіт, і до землянки просто вкотився Оверко, сипнувши мокрим снігом, збитим на східцях.

— Там... — язик йому прилип до піднебіння, — більшовики...

— Де? — підвів Овечка голову від своєї роботи (стру-гав ложку). І раптом, усвідомивши те страшне, що сталось, витріщив очі.

— Таку ж твою мать! — загнув у несамовитій люті. ¦— Чого ж ти мекаєш, як теля! Тривогу! — закричав. — До зброї! Клич Василя?

Застібав тремтливими руками портупею, хапав і чіпляв до пояса гранати. Коли вискочив разом з Овечкою нагору, повстанці вже повибігали з своїх куренів, бігли, перевіряючи нашвидку зброю, до стовбурів, займали оборонні позиції.

— Де Василь?

Василь уже був біля Овечки, біля „дядька Йвана".

— Ага, ти тут! Ну, аж тепер держись, голубе! Проспали, — з жалем промовив, — проґавили... Бачиш? — роззир-нувся по присутніх. — „Супчика" нема. Навів, падлюка!

Праворуч у частоколі соснових .стовбурів промелькнуло скількибь постатей.

— Скоростріл направо! Вогонь!

Короткі удари пострілів безпорадно застукали: кулі застрявали в стовбурах, не шкодили ворогові, тільки схиту-вали мокро-засніжене гілля.

Овечка відштовхнув скорострільника, ухопив сам... Але по кому стріляти? Ворог близько, а стріляти ніяк!

Раптом зацвьохали кулі з лівого боку, від Самари.

Оверко ойкнув, поточившись, упав ницьма в калюжу. На потилиці зачервоніла кров. Зацвьохали кулі і звідти, де показались були постаті, — з правого боку. Отже, повстанський табір опинився в повному оточенні. Як у чорта в зубах.

Овечка кинув скоростріл, забігав, як поранений звір.

— На коні! Пробиватись!

Вихід із пастки був тільки прочисткою, до якої недалеко було від гущаку, де стояли коні. Але прочистку ворог, напевно, зайняв, отже, треба було пробиватись.

Овечка вихопив з піхов шаблю й побіг до коня. За ним кинулись інші, відстрілюючись.

А кулі вже свистіли з усіх боків, лунко бахкали пострчи. Пишний у своїй березневій відвологості ліс, що досі

мовчав, раптом, здавалось, весело загомонів. Весело, — алеж іще один повстанець не добіг до своіго коня: розкинув руки і впав навзнак. З високої осики злетів, трухнувши, гайвором і шумко, низьким летом пролетів над убитим посеред галявини. Зробив вітер широкими крилами...

Решта повстанців розрідженою кінною групою — попереду Овечка, за ним Василь Роговенко — вискочила на прочисітку, що відтуляла в далині можливість рятунку — вихід у чисте поле. Або хоч см;ерть у шаленому гоні, а не в

пастці лісовій.

Аж гульк: прочистку перегородила ворожа кіннота.

Та повстанський загін отамана Івана Овечки уже летів на тую кінноту. Летів, як вітер, як буря. І їжовтоблакитні стрічки на шапках маяли від швидкого гону. Смерть ворогові України! Усіх ніс той вітер — ае свідомість...

О'веччин кінь мало грудьми не вдарив ворожого вершника, та Овечка, підвівшись на стременах, встиг розколоти тому вершникові голову. Вершник став стовбула в мокрі кущі, а його кінь упав боком на нього.