Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

воді.

Овечка присів на коліно і бахнув. Близький, крикучий звук пострілу струснув лісом, аж сніг із поблизьких дерев посипався. Вогники зникли.

— Ну, хоч налякав, — сказав Овечка. — А як улучив^, то завтра вранці побачимо...

Пішли до коней у загороду, щоб їх запокоїти. Розумні

до своїх охоронців-господарів,

тварину радісно заіржали але ще трусилися з ляку.

— Ну, годі, — з любов'ю погладив одного й другого Овечка по шиї: — уже прогнали, не бійтесь.

Потроху коні знов заспокоїлись, знов почали мирно хрумати сіно. У затишку було досить тепло, самі коні того тепла надихали. Стояв густий запах сумішу сіна, кінського поту й гною. І це було звичне, а через те й заспокійливе для селян-господарів. Побувши трохи з кіньми, пішли до землянки. Але вже майже не спали аж до ранку: прислухалися, чи вовки не з'явилися, чи коні в безпеці...

А вранці пішли дивитись на вовчі сліди. Сліди, справді, були — як мережки, пописані на чистому снігу. Але крови ніде не було — знак, що Овечка вовка не влучив.

Тепер вирішили тугіше обплести загороду лозою, так, щоб вовки не прогризли. Мали роботи майже на цілий день. А ввечері, щоб заздалегідь наполохати вовків, Овечка зо два рази вистрілив у притемнений глиб лісу.

А далі пішли досить спокійні дні й ночі. Вовки, очевидячки, налякані пострілами, не наближались більше до табору. І побут наших лісовиків дедалі більш удосконалювався, жити їм ставало зручніше. Річ ясна, що в цьому найбільша була заслуга Овеччива. Він, либонь, стужився був за госпо' дарською діяльністю і тепер, бачилося, увесь віддавався їй. Ходив час від часу на поблизькі хутори і приносив звідти харчів, навіть таких для лісовиків ласощів, як солоні огірки та квашена капуста. Тепер уже був у них казанок, і в ньому Овечка найчастіш варив „степові" галушки: розмішував у „манерці" ложкою тісто, а потім брав ложкою ж те тісто та й кидав ув окріп. Ложки Овечка повидовбував ножем з вербового, м'якого, як масло (так він казав), дерева. Воду брали з Самари, прорубавши в кризі ополонку.

А вже зовсім добре стали вони харчуватись тоді, як Овечка добув рибальське приладдя — вудки та підсаку.

— Не журися, Васильку, — сказав: — ось наловимо рибки та наваримо юшки...

Він чомусь став називати Василя ніжно — Васильком. Мабуть, і йому, при всій його зовнішній суворості, потрібна була близька, рідна істота. І він просто з любов'ю ставився тепер1 до єдиної такої іет'оти в лісовій гущавині, до людини, що ділила з ним усі злигодні повстанського життя, що так, як і він, життям1 важила ради якоїсь вимріяної України. Ця любов зародилась, безперечно, ще раніш, а тепер, коли вони опинилися тільки вдвох у такій великій небезпеці, це почуття тільки ще більше зросло на силі.

Василь так само дедалі більше прив'язувався до „дядька Йвана", і вони жили тепер, справді, як батько з сином.

— А юшка з окуньків аж солодка, така добра, — додав. — Чи ти їв коли таку юшку?

Василеві такої юшки не доводилось їсти, бо в їхньому селі Лататті не було ні рибного ставка, ні будь-якої течії, в якій би водились окуньки. Ще малим хлопцем бувши, бовта-ючись у маловодних ковбанях їхнього „берега", він ловив жменею малих верховодок, але то не гідне було й рибою називатись.

Так розмовляючи, вони пішли на Самару. Прорубали дві ополонки, зробили двоє зеленоводих блимливих очей. Біля одного1 такого „ока" став Овечка з підсакою, біля другого — Василь з вудкою.

Коліно Самари вигиналось серпом, виблискуючи проти сонця дзеркалом: криги, притрушеної подекуди м'якеньким сніїжком. А обабіч зводилося біле бескеття засніженого лісу: дуби, як сивобороді й сивоголові діди, сосни — сивокосі красуні. А нижчими терасами схилялись понад берегами білі куделі сухого очерету, і той очерет, як його торкнути, покивував цапиними борідками куниці.

А зверху над усім цим грало сяйвом сонце, засвічуючи сніг іскрами, що часом спалахували веселковими барвами, — грало, холодне й байдуже до цього лісу, до мертвого білого царства.

Але й у цьом]у мертвому царстві було своє життя. Недалечко від рибалок вибігла була з очерету вивірка, розігналася зопалу на другий бік Самари, та, побачивши дві нерухомі постаті, що як чорногузи, ушнипилися в ополонки, — і чкурнула назад, в очерет, тільки віничком-хвостом майнула. На найвищому вершку засніженого лісового масиву — на поблизькій осиці важко сів гайворон, похмуро крякнув.

Та рибалки — „чорногузи" нічого цього не бачили й не чули: вся їхня увага була в ополонках. Коли це раптом Овечка як не вимахне своєю підсакою. У підсаці затріпалася ж-вою пружиною рибина.

— Є одна! — вигукнуві переможно рибалка. — Ловкий

окуньок...

Глянув у Василеву ополонку й гукнув:

— Тягни!..

Василь вихопив з ополонки свою вудку — підкинув угору другу рибину, що сріблом заблискотіла проти сонця, а впавши на кригу, теж застрибала живою пружиною. Василь кинувся ЇЇ ловити. Овечка — йому допомагати. Та впійміав її таки Василь, ухопивши, замерзаючу, в жменю. Це теж був окунь, із темно-сизою, колючою спинкою.

Крижане дзеркало Самари лунко тьохкало, як рибалки ганялися за своєю здобиччю, і те тьохкання бігло кудись далі, ховаючись за крутим заломом річки.

За першими двома рибинами пішли дальші, і рибалки тільки підхоплювали здобич та складали у відро.

Але на їхній успіх позаздрив третій присутній — гайворон на осиці. Він раптом тривожно трухнув, ніби в барило бовкнуві, а потім, побачивши, як блиснула в повітрі чергова рибина, перелетів на другий бік Самари, сів на нижче дерево, ближче до риби. Чорна тінь його широких крил майнула низько над рибалками.

— Ач, стерво! — вилаявся Овечка. — Думає — для нього ловимо.

Василь згадав, що це, певно, він, цей гайворон, злякав був його першої ночі. І