Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Під враженням цих звісток боліюча туга охоплювала йога...
Отже, він мусив щось зробити! Мусив знайти якийсь вихід або... таки повіситись...
Одного вечора зважився піти до свого „щасливого"' товариша Гната Кутька. Ішов, як на заріз. Знав, що Гнат не тільки нічого не порадить, а ще й злякається, але пішов... У думці ворухнулась навіть якась зловтіха — бажання полякати трохи обивателя. Хай, мовляв, і він трохи похвилю-ється! Бо й справді: тоді, як інші кров проливають, життям у боротьбі важать, він собі висиджує на печі та з бабою Палажкою вотоє!
Пішов пізненько, як за дугастим випином „того боку"" майже зовсім погасла заграва заходу і останні ЇЇ іскри догасали в небі, а в „березі" залягли густі вечерові тіні. І знов-йому — як давніш, коли вони з Гнатом; ховались від парубків — дорога простяглась левадами, капустищами, тепер мокрими, слизькими.
Темні купи лози не загрожували йому небезпеками, а навпаки — могли бути сховищами на випадок чого. От тільки чвакання березневого болота під ногами трохи турбувало. Намагався легше ступати. В одному місці в кущах лозиг почувся якийсь шерех, він кинувся з несподіванки і, посковзнувшись на невидній калюжі, упав, болюче вдарився долонями об мокру землю. Підхопився, палаючи від сорому. — „Тю! Що це я?! Таж за мною ще ніхто не женеться! Чи вже мені ввижаються небезпеки й там., де їх нема?"
Витер мокрі долоні, налиплу на них землю об кожушок і відчув біль виразки: певно, порізав долоню об щось гостре, може, об пеньок капусти.
Що ближче підходив до „центру", то більше тривожився. Тут же можна було й на міліціонера нахопитись! Але на вулиці було безлюдно, тихо й темно. Сполохав його тільки якийсь запізнілий йобака, що біг „людською" стежкою попід дворами. Але людина обминула його, а він людину — беззвучно розминулись.
Ще здаля Василь побачив', що в учительскій квартирі в школі ще світиться (на вікнах не було віконниць). Відчинивши безшумно хвіртку, зайшов на подвір'я. Яке тут було йому все знайоміе! Сказав би навіть тепер, після довгої „розлуки" — рідне. Он той садок, де вони, середньошкіль' ники, звичайно збирались. Тепер він голий, безлистий, обшарпаний, як старець, суцільна чорно-похмура маса в темряві, — але скільки спогадів у Василя з ним поєднано! Усі вони тут збирались, молоді, з широкорозплющеними очима на (життя, на світ, якого ще не знали. Як ніжні квіти, що з повною довірою розтуляли свої пелюстки назустріч ранковому сонцю... І тут прокидалися вперше їхні серця, тріпотіли перші паростки кохання. І він, Василь, тут уперше почув від Оксани ІІІтепенківни про її любов до нього...
Згадка про Оксану вибила його з тієї „колії", що нею він простував, ідучи до Гната, думаючи лише про особисту безпеку. Оксана... Так, Оксана ще десь була. І можливо, що вона тепер знов „вільна", бож „галичанин" помер. Та ще й не знати, що там між ними було, бо він же бачив їх тільки в танку... тоді, в театрі, як махнівці почали обстрілювати місто. Але як тепер до неї підійти? „Злочин", правда, тепер відпав, якщо мати на увазі ставлення влади до справи вбивства о. Харитона, але чи простить йому вона сама?
Проте й у нього самого було тепер якесь невиразне почуття до неї. Між ними, з одного, з її боку, стояв' таки якось поручник Василик, а з другого, з його — Катруся... героїчна Катруся...
— „І не така міщанка, як ця попівна", — мимохіть подумав.
Зійшов на веранду, заскрипівши обережно мокрими дерев'яними східцями. На цій веранді вчитель Пилип Никифорович Стовбур, російський лівий „ес-ер", завербував був його до протигетьманської повстанської організації. Теж спогад... Але це вже було те, що призвело до його теперішнього становища. Ремствувати йому на того тепер уже покійного вчителя чи ні?
У тяжкім він тепер становищі, але тільки завдяки тому вчителеві він зміг і за Україну воювати... А то б сидів так, як і Гнат оцей...
Отже, Гнат Кутько... Як він до нього тепер поставиться? Може, злякається так, що й у хату не пустить?
Перш ніж постукати, ще раз обережно роззирнувся й прислухався. На селі було тихо. Тільки десь далеко собаки гавкали, але мирно, сонно.
Постукав обережно не в двіерї, а в кухонне вікно, слабко освітлене зсередини і наполовину завішене фіранкою. Стукав одним пальцем у шибку, але в загальній тиші звук виходив такий, що його, здавалось, аж на вулиці могли почути. Тим То він, не дочекавшись відгуку на перший стук, удруге постукав ще обережніше...
З-поза фіранки виглянула злякана жіноча голова: великі, круглі очі, гарні брови. Виглянула — й сховалась.
— „Мабуть, Гнатова жінка", — подумав, бо насправді ніколи Ганни Зворітьківни не знав, бачив тільки якось мигцем у церкві, зацікавившись тим, що до неї „ходив" Гнат.
Через хвилину над фіранкою з'явилась кучерява кучма Гнатової голови, теж не без обережности. Але світло з кухні падало на Василеве обличчя, і Гнат зразу ж. його впізнав. І його виразисте обличчя сказало зразу багато. Василь?! Звідки це він? І чи безпечно тепер його приймати? Такі — зрештою, передбачувані питання — Василь блискавично швидко прочитав у піднесених Гнатових бровах-п'явках, у напружених зморшках його вузького чола,
Але махнувши Василеві на привіт рукою, Гнат пішов йому відчиняти. Коли Василь, підійшов до дверей, за дверима зашаруділа Гнатова хода, і він відчинив двері. Тільки ж Гнат не пропустив зразу Василя до хати, а сам спочатку до нього вийшов. Потиснув щиро другові руку.
— Що? В тебе хтось є? — зрозумів Василь своєю напругою цей Гнатів вихід, а заразом зрадив і свою тривогу.
— Є.
У Гнатовому голосі нічого тривожного не було.
— Хто ж там у тебе?
— Не страшне для тебе... Але ти все таки приготуйся, бо це для тебе буде несподіванка.
— Ну, а хто
