Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.
Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.
— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.
— Хочу. А купите?
— Та хіба Ген-тян їх зловить?
— Я спробую!
— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!
Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.
— Дядю, то що, не можна?
— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.
Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.
— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?
— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?
— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.
— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?
— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.
— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].
— Що це таке?
— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.
Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:
— Дядю, в мене не виходить.
— Скільки впіймав?
— Дві.
Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.
— Ще одну на додачу,— попросив Канае.
Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.
— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?
— Я.
— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.
— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.
Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:
— Ген-тян, що ти говориш?
— Ти ж така неуважна.
Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.
— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!
Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.
— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне
повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.
— Ви завжди подорожуєте влітку?
— Торік я не зміг узяти відпустки й просидів літо в Токіо. А от у студентські роки я часто пускався в мандри, а тому з радістю послужив би вам провідником. За один тиждень я показав би вам чудові місця.
Аяко злегка кивнула й замахала віялом. „Є ще надія”,— захоплено подумав Канае, але в ту ж мить з ледь помітною усмішкою на устах вона заперечила:
— Нічого з цього не вийде. Ви забули найголовніше.
— Що саме?
— Гроші. В мене їх немає. Тож поїхати у таку далечінь я не зможу.
Канае спочатку здивувався, але потім уявилось йому зовсім інакше, ніж досі її теперішнє становище. Хоч його й не покидало перше враження про неї як про панночку з порядної сім'ї, з її власних уст наприкінці квітня він довідався, що вона втекла з батьківського дому й живе на утриманні Мотоко Моегі. Інших подробиць про неї він не знав, бо вона застерігала, щоб не докопувався до її минулого.
— Аби на дорогу вистачило, а там щось придумаємо. Навіть якщо візьмемо каюту другого класу на лінії Аоморі-Хакодате, то нам досить буде п'яти тисяч ієн для поїздки в обидва боки.
— Сумніваюсь. Треба буде більше.
— Я сам про це подбаю.
— Ні, так не годиться,— заперечила Аяко і збентежено озирнулася навколо себе.— Я справді бідна. Мені так не зручно, що Мотоко-сан оплачує моє навчання. Власне, через це зі мною сьогодні трапився сонячний удар. А про подорож нема чого й казати…
— Тоді я вам позичу трохи грошей. Вам треба загартуватися, поправити здоров'я.
— Та я здорова.
Поки Канае шукав переконливих слів, Аяко зупинилася коло Ген-тяна і проказала: „Яка краса!” Ясна річ, він також глянув у цей бік.
— Щось незвичайне!
В рундуку висіло чимало обертових ліхтарів з розмальованими гранями й маленькими свічечками всередині. Були серед них і з барвистим, і зі скромним, чорно-білим візерунком.
— Ви так вважаєте? — спитала Аяко.
— А хіба ні? Таке я вперше бачу.
— На Хоккайдо їх нема?
— Та хто його зна. В усякому разі, мені не траплялися. Здається, ніби я попав в епоху Едо[46].
— Таке скажете! За мого дитинства їх продавали всюди на храмове свято. І тільки після війни вони стали рідкістю. А жаль.
— Котрий вам подобається? Я хочу купити вам на згадку.
Спочатку Аяко відмовлялась, але Канае так гаряче наполягав, що вона нарешті показала віялом на найскромніший. На його чотирьох гранях була намальована п'ятиярусна пагода, феєрверк, прогулянковий пароплав і плакуча верба, а на інших бігали діти з собачкою, літали бабки і світляки. У цих простих і невигадливих картинках була своя принада.
Виймаючи гаманець, Канае з жалем випустив руку Аяко.
— Дайте мені оцих три.
— Навіщо три?
— Ще для Ген-тяна і для себе.
— Сома-сан, який
