Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Читаємо онлайн Острів Смерті - Такехіко Фукунага
і мрія не існують окремо одна від одної, а перебувають у функціональній залежності одна від одної. Зневіра в житті — це водночас зневіра у мрії. А якщо її відкинути…”

Канае відчув, як тремтіли його руки, що стискали щоки. Та хіба він, Канае, міг би зректися власної мрії? Раптом його міркування здалися йому умоглядними, зосередженими тільки на його особі. „На одній дорозі…” Що це означає? Крізь музику він почув розмову Сакури з Момоко за прилавком і гукнув:

— Ще одну порцію!

Сакура зиркнула на нього і, штурхнувши Момоко ліктем, зареготала. Момоко не сміялась, а, насупивши брови, глянула в його бік і взялася готувати віскі з содовою. Якось непомітно зник сусід справа, спорожніло й за столиками.

— Момоко-сан, випийте й ви. Здається, я трохи перебрав,— звернувся Канае до дівчини, відхиливши голову назад і недбало зіпершись ліктем на прилавок,— Може, це й негарно в такий трагічний вечір…

— Забудьте про це.— Момоко стала навпроти нього за прилавком.— Зрештою, ми його не знали.

Вона говорила напрочуд лагідним голосом — так, наче доглядала його під час хвороби.

— Швидко ви змінили свою думку…

— Довелося. Тут не місце сперечатися. Тим більше з гостем.

Щось ніби кольнуло його в серце. Йому кортіло заперечити.

— Та все-таки що ви про це думаєте? Чому Мітіо Като вкоротив собі віку?

Офіціантка Момоко нахмурилась, зціпила зуби, і в ту ж мить перетворилася в Мотоко Моегі, а тоді, допивши віскі, подивилась на нього й тихо спитала:

— Хочете знати?

— Обов'язково хочу знати думку художниці Мотоко Моегі.

Її відповідь була проста й коротка:

— Бо побачив пекло.

— Що?..

Мотоко пильно дивилась на нього і, здається, вагалася — пояснювати чи промовчати? „Мабуть, вважає мене за недотепу, який нічого не збагне, хоч би скільки йому розповідали”,— подумав Канае.

— Я не люблю повторювати,— відповіла вона.

— Яке пекло?..

— Краще б його не знати! Та от я гадаю, що Мітіо Като бачив його. А коли так, то в душі чув, як воно кличе його до себе.

— А коли він його бачив?

— Звідки я можу знати? Під час війни або після неї, А може, в дитинстві. Всі самогубці відчувають, що таке пекло. Бачать неземні видовища.

У його свідомості знову промайнуло видиво, породжене тою картиною. Широко відкривши очі, бліда від сп'яніння, Мотоко повела навколо себе рукою і спитала:

— Сома-сан, яким усе це вам здається?

Раптом залунала мелодія популярного в той час мамбо, і на невеличкому просторі між столами й прилавком почали танцювати гості з хазяйкою та Сакурою. Чоловіки біля стійки повертали голови й долонями відбивали такт. Канае теж глянув на танцюючих, але тут же перевів погляд на Мотоко. Вони вдвох були чимось зовсім чужим галасливій атмосфері бару.

— Що значить — яким?

— Видно, ви не розумієте. Ці люди в моїх очах — кістяки. Ні, це не метафора, а чиста правда. Таке відчуття находило на мене не раз, відколи я найнялася сюди на роботу. Кістяки, що витанцьовують під музику! Ходять, п'ють, розмовляють. Є такий романтичний вираз — танець смерті, але я маю на увазі не його. Я бачу справжній танець смерті, бо скільки б я не протирала очі, видиво не пропадає. Значить, це не галюцинація, а дійсність.

— Може, це від алкоголю?

— Навряд. Скоріше пекло в мені самій.

— От біда! І довго з вами таке триває? — ледь-ледь усміхаючись, запитав Канае.

Заспокоївшись, він повернувся, аби ще раз глянути на танцюристів, але не побачив ні хазяйки, ні Сакури, ні гостей — танцювали, стикаючись один з одним, людські скелети. Було чути, як торохтять кості. Скелети за столом плескали в долоні, видаючи звук, схожий на удари гральних кісток об дошку. Канае сторопів, облився холодним потом, але відірвати погляду від цього видовища не міг.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Канае йшов, стискаючи в долоні руку Ген-тяна, і не смів оглянутися назад. Відразу за ворітьми хлопець схопився другою рукою за руку Аяко, але вулицю заповнювало стільки людей, що йти всім трьом пліч-о-пліч було важко, а тому непомітно дівчина відстала. Однак і зараз перед його очима пливла її постать ,в білому літньому кімоно з тонким квітчастим візерунком, чимось схожа на цвіт прив'ялої березки.

У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.

Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.

— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?

— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!

— Не журися! Я йду за тобою.

Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.

— Я тут!

Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.

— Все гаразд?

З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?

— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.

— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.

Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за

Відгуки про книгу Острів Смерті - Такехіко Фукунага (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: