Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Коли Канае штовхнув рукою двері бару „Леда”, на нього й тут разом з клубами теплого повітря, перемішаного з димом, ударила мелодія „Jingle bell”. Столи були зайняті, й лише біля стійки пустувало два табурети. На одного з них Канае поклав портфель і скинув пальто.
— Ласкаво просимо! — звернулася до нього з-за прилавку Сакура, яку минулого разу хазяйка відрекомендувала як новеньку, а вслід за нею й Момоко, зайнята приготуванням напоїв, підвела голову й зиркнула на гостя. Канае повісив пальто на найближчому вішаку, сів на табурет, а портфель поклав на коліна.
— Чого бажаєте?
— Віскі з содовою.
Сакура ще не встигла передати його прохання, як Момоко вже налила для нього склянку віскі. Хазяйка, видно, була зайнята гостями за столом, бо ззаду чувся її верескливий сміх. Момоко роздала клієнтам приготовані напої, а тоді принесла Канае склянку віскі й закуску. Тим часом Сакура пішла розважати гостя. „Мабуть, не сидиться йому через те, що хоче побалакати (про що — неважливо), а Момоко не бажає мати з ним справи”,— подумав Канае. А той гість і справді перебрав через край — кричав на весь бар. Зрештою, Канае ще не разу не бачив, щоб Момоко заводила розмову з кимсь у барі. Завжди мовчала, з клієнтами обходилася суто по-діловому.
Як завжди, вона холодно поставила перед ним віскі, а Канае так само мовчки випив його до половини одним духом. „Що б сказала на це мати?” — подумав він, ще раз ковтаючи зі склянки.
— Що з вами?
Канае помітив, що Момоко не спускає з нього очей.
— А що?..
— Та п'єте, наче з горя.
— П'ю не з горя, а щоб зігрітися. Надворі така холоднеча. Будь ласка, дайте ще склянку.
Поки вона готувала йому напій, Канае, підперши рукою обличчя, стежив за її спритними рухами. Очевидно, Сакура тим часом поміняла платівку, бо замість „Jingle bell” у барі зазвучала незнайома французька пісенька. За розмовами гості, мабуть, і не помітили, що музика змінилася. Канае відкрив портфель, просунув туди руку й намацав пальцями дарунок, призначений для Мотоко Моегі, потім знову поклав її на прилавок і взяв склянку віскі.
— Не треба так швидко пити.
При цих словах Канае зробив один ковток і, поставивши склянку на прилавок, усміхнувся:
— Як ви ніжно говорите!
— Анітрохи. Я не люблю такої пиятики.
— То що, мені не можна пити? А якщо я маю гроші?
Момоко кивнула головою й відійшла до середини прилавку — готувати напої для гостей. Тим часом Канае вихилив решту віскі й гукнув: „Ще одну!” „Щоб почати розмову, треба трохи впитися”,— вирішив він. Його вільна рука знов полізла в портфель. У спину війнуло холодом — це з порогу кілька голосів запитали: „Місця є?” — і пішли далі.
— Я сьогодні заходив до вас додому,— почав Канае, коли Момоко стояла перед ним і мовчки дивилася, як він підносить склянку до губ.
— І що? Ая-тян зраділа?
— А чого б їй не радіти? Я ж приніс різдвяний подарунок. І не тільки для неї, а й для вас.
— Що ж ви принесли?
— Не скажу. Прийдете додому — самі побачите. Я думав, у вас сьогодні вихідний. Дарма ноги бив.
— Сома-сан, не обманюйте себе. Ви хотіли зустрітися з Ая-тян. Цього тижня в нас гаряча пора, і я ніяк не могла бути вдома.
— Та я вже чув про це. А тому прийшов сюди. Навмисне прийшов.— Момоко нахмурила брови і глянула на нього так, ніби оцінювала, а Канае вів далі: — Може, я трохи перебільшую… Але чого ви дивитеся на мене так сердито? Момоко-сан, я ж усе-таки гість.
Від такого звертання дівчина ще більше нахмурилася. Серед загального шуму й музики ніхто не звертав уваги на їхню розмову. Під впливом хмелю слова в Канае самі просилися на язик. Він добув з портфеля коробочку, обгорнуту папером, і поклав на прилавок.-Візьміть, будь ласка.
— А що це таке?
— Швидше беріть і нікому не показуйте,— Канае мало не пхав коробку їй у руки, а тоді докинув: — Різдвяний подарунок.
— Але ж ви казали, що залишили його в Ая-тян.
— Той дарунок для Мотоко-сан, а цей для Момоко-сан.
— Дивно. Мені одній аж два подарунки?
— Не будемо сперечатися, я ж не понесу його назад.
— Якщо це різдвяний подарунок, то було б краще принести його завтра, на святий вечір,— сказала Момоко, але таки взяла подарунок у руки і, не ховаючись від людей, розірвала паперову обгортку, а відкривши оббиту чорною тканиною коробочку, скрикнула: — Ах, яка чудова річ! Мабуть, дорога? Чим же я її заслужила?
Зелений нефритовий кулон, який вона ніби зважувала на долоні, світився тьмяним блиском. Канае уважно стежив, як дівчина вішала його собі на шию. Ця єдина прикраса на тлі кремового светра справді мала ефектний вигляд.
— Личить мені? Жаль, що тут нема дзеркала.
— Личить. Тому я й купив. Не думаю, що в мене зовсім поганий смак.
— Дорого заплатили?
— Важливо, що зміг купити, а все інше — дрібниці. Зрештою, може, це звичайне скло,— відповів Канае, а тоді тихо додав: — Будь ласка, не кажіть Аяко-сан, що це від мене. Скажіть, гість подарував.
— Чому?
— Я б не хотів, щоб вона подумала, ніби її обійшли.
— Тоді й мені не давайте. Навіщо мені такі розкоші? Заберіть назад.
Обома руками вона притьмом відстібнула кулон і поклала на долоню. Канае було приємно дивитися на її плавні рухи, на те, як піднімалися при цьому її груди під светром. Але її останні слова й поведінка так його приголомшили, що він одразу плутано заперечив:-Але ж, Мотоко-сан… Я ж купив його саме для вас… Це жахливо!..
— Чому жахливо?
Стискаючи кулон з ланцюжком у кулаці, вона деякий час, схрестивши руки на грудях, поглядала на Канае, а тоді раптом поклала йому в долоню ще теплий його подарунок.
— Чого ви такі вперті? — лише й спромігся запитати він, коли вона, зібгавши паперову обгортку й кинувши її в корзину для сміття, пішла готувати віскі з содовою. Порожня коробочка все ще лежала на краю прилавка. Тримаючи в руці щораз тепліший кулон і вагаючись, покласти його в цю коробочку чи ні, Канае з нетерпінням чекав Момоко. Вона повернулася з двома склянками
