Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Ви вже йдете? – запитала вона, коли я простягнув їй руку на прощання.

– Навіщо мені залишатися?

– Принаймні дочекайтеся, поки прийде Артур.

Я зрадів, що є нагода лишитися, й став біля неї коло вікна.

– Ви казали мені, що не змінилися, – зауважила вона. – Але ви таки змінилися, та ще й дуже.

– Ні, місіс Гантингтон, я лише мав змінитися.

– Ви збираєтеся стверджувати, що маєте таку ж прихильність до мене, яку мали, коли ми востаннє зустрічалися?

– Так, але було б неправильно говорити про це зараз.

– Було неправильно говорити про це тоді, Гілберте; а зараз все інакше.

Я був надто схвильований, аби сказати щось у відповідь, а вона мовчки підняла віконну раму і зірвала напіврозкриту квітку чорного морозника, що виглянув з-під снігу. Струснувши іній з її пелюсток, вона піднесла її до своїх уст і сказала:

– Ця квітка не така запахуща, як літній квіт, але вона вистояла у такій скруті, якої літні квіти не пережили б: її поливав холодний зимовий дощ, а зігрівало кволе зимове сонце, тож їй не завдав шкоди мороз. Погляньте, Гілберте, вона свіжа і квітуча, хоч на її пелюстках ще лежить холодний іній. Берете її?

Я мовчки простягнув руку. Вона поклала морозника мені на долоню, та я завагався, бо не знав, що вона мала на увазі, не знав і того, як мені поводитися – дати вихід своїм почуттям чи стримувати їх. Помилково витлумачивши моє вагання як байдужість чи небажання приймати її дарунок, Гелена раптом вихопила квітку у мене з руки, викинула надвір і, зачинивши вікно, підійшла до коминка.

– Як це розуміти, Гелено? – вигукнув я.

– Ви не збагнули змісту мого дарунку, – сказала вона, – або, ще гірше, знехтували ним. Я шкодую, що дала його вам, тож і вчинила так.

– Таж ви неправильно мене зрозуміли! – вигукнув я. Потім відчинив вікно, підняв квітку, що лежала на снігу, і подав їй.

– І це вас задовольнить? – запитала вона, тримаючи квітку у руці.

– Звісно, – відповів я.

– Ну, тоді беріть.

Я палко притис її до уст і поклав за пазуху, а місіс Гантингтон тим часом спостерігала за мною із саркастичною усмішкою.

– То що, ви вже йдете? – поцікавилась вона.

– Піду, якщо… якщо повинен!

– Ви змінилися… гордим стали або надто вже байдужим.

– Я не став ні тим, ні іншим, Гелено… місіс Гантингтон. Якби ви могли заглянути в моє серце…

– А чому ви називаєте мене місіс Гантингтон? Чому не називаєте Геленою, як раніше?

– Гелено… люба Гелено! – прошепотів я.

– Квітка, яку я вам дала, була символом мого серця, – мовила вона. – І що ж, її ви заберете, а мене покинете тут саму?

– А чи віддасте ви мені свою руку, якщо я попрошу?

– Невже я так мало сказала? – із чарівною усмішкою відповіла вона.

Я ухопив її руку і хотів був поцілувати, але раптом зупинився і сказав:

– А чи зважили ви всі наслідки?

– Гадаю, зважила, а то не запропонувала б себе чоловікові, що надто гордий, аби узяти мене, або надто байдужий, аби потурбуватися про те, щоб його кохання переважило мої земні статки.

«Яким же безглуздим бовдуром я був!» – подумалося мені.

– Аби тільки ви не пошкодували про це! – сказав я уголос.

– То буде ваша вина, – відповіла вона. – Я ніколи не пошкодую, хіба що ви гірко розчаруєте мене. Якщо ви не певні в моєму коханні, то йдіть собі.

– Янголе мій, люба моя Гелено! – вигукнув я, цілуючи її руку й обіймаючи її за стан. – Якщо все залежить від мене, то ти ніколи не пошкодуєш. Але що скаже твоя тітка?

– Моя тітка ще не повинна про це знати, – відказала вона. – Такий крок видасться їй необдуманим, бо вона не має уявлення, як добре я тебе знаю, – вона повинна познайомитися з тобою ближче й полюбити тебе. Після сніданку ти маєш покинути нас. Навесні ти приїдеш і пробудеш тут довше, розвиваючи ваше знайомство, і я знаю, що ви сподобаєтеся одне одному.

– А потім ти будеш моєю! – мовив я, раз у раз цілуючи її в уста, бо зараз був такий сміливий та швидкий до діла, як раніше був соромливий і стриманий.

– Ні, це станеться за рік, – відповіла вона, обережно звільняючись від моїх обіймів, та ніжно стискаючи мою руку.

– Цілий рік! О Гелено, я не можу чекати так довго!

– А де ж твоя вірність?

– Я не зможу витерпіти такої довгої розлуки.

– Це не буде розлукою: ми писатимемо одне одному щодня, а часом і зустрічатимемося. Мені й самій не хочеться чекати, та я повинна порадитися зі своїми друзями про те, коли призначати весілля.

– Твої друзі будуть проти.

– Вони не дуже заперечуватимуть, любий Гілберте, – сказала вона, цілуючи мою руку, – просто не зможуть заперечувати, коли познайомляться з тобою, а якщо зможуть, то, значить, вони несправжні друзі. Тепер ти задоволений?

– Хіба можу я бути незадоволеним, якщо ти кохаєш мене? А ти справді кохаєш мене, Гелено? – запитав я, бажаючи почути це з її вуст.

– Аби ти кохав мене так, як я тебе кохаю, – пристрасно відповіла вона, – то ніколи не зважав би на моє багатство, бо найбільші земні блага – ніщо в порівнянні з єдністю люблячих сердець!

– Але це завелике щастя, – сказав я, знову обіймаючи її, – я не заслужив його, люба… чим довше мені доведеться чекати, тим більшим буде мій страх, що хтось украде тебе в мене – і подумай, за рік може трапитися тисяча речей! – я весь цей час буду немов у лихоманці від постійного жаху і нетерпіння. Крім того, зима – така похмура пора року.

– Я теж про це думала, – поважно відказала вона, – тож не виходитиму заміж узимку…

– То, може, поберемося навесні?

– Ні, ні… краще восени.

– А, може, влітку?

– Ну гаразд, наприкінці літа. До кімнати увійшов Артур.

– Мамо, я не знайшов книгу там, де ти звеліла мені шукати її, – (у маминій посмішці було щось розуміюче, що ніби казало: «Так, любий, я знала, що ти не зможеш»), – та Рейчел нарешті розшукала її. Погляньте, містере Маркгам, це природознавство, а в ньому змальовані всі птахи й звірята!

Ми сіли за столом і почали розглядати малюнки. Якби Артур прийшов на хвилину раніше, то я не дуже був би радий йому, та зараз я тішився його товариством: то був син моєї любої Гелени, а отже і мій – відтоді я так і ставлюся до нього. Той хлопчик уже став гарним юнаком, і зараз мешкає у маєтку Грасдейл зі своєю молодою