Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Був ясний, морозяний ранок. Я сидів на даху поштового ридвана, милувався зимовими краєвидами, вдихав холодне чисте повітря, радів із того, що незабаром зустрінуся з Геленою, тож можеш уявити собі, як я почувався: серце моє було переповнене захватом, а в душі було справжнісіньке сум’яття почуттів, хоча я й усвідомлював, що тепер ми з Геленою посідаємо неоднакове суспільне становище, що вона зазнала тяжких випробувань, що упродовж розлуки вона й словом не озвалася до мене, а найдужче турбувала мене її тітка, до якої вона тепер ще й як буде дослухатися. Втім, усе це не могло затьмарити її образ у моїй пам’яті, тож я не почував ніякого страху. Наприкінці мандрівки мої супутники почали балакати про Гелену, і мене знову охопила зневіра.
– Чудова це все-таки земля! – сказав один із них, показуючи своєю парасолькою на широкі лани з рядами живоплотів, глибокими ровами і високими деревами, які росли на межах. – Надто ж тішить вона око влітку або навесні.
– Так, – відповів його сусіда, грубуватий літній чоловік у брунатному пальті, застебнутому на всі ґудзики аж до підборіддя. – Це старого Максвела, я так думаю.
– Було його, сер, але він вже помер, ви ж знаєте, і залишив це все своїй небозі.
– Все?
– Кожен клапоть цієї землі, і маєток, – геть усе, крім щорічної ренти своїй дружині.
– Це дивно, сер!
– Таки дивно, сер; до того ж вона навіть не була його власною небогою. Але в нього не було ніяких близьких родичів по його лінії – нікого, окрім племінника, з яким він посварився. Люди кажуть, що то дружина так йому порадила: більшу частину власності вона принесла з посагом, тож захотіла, щоб усе належало тій леді.
– Гм! Ото комусь дістанеться добра здобич.
– Таки так. Вона вдова, але ще зовсім молода, і напрочуд вродлива: має і власний спадок, одну дитину, та ще й за чоловіком отримала маєток. На її користь багато що говорить! Та, боюся, в нас немає шансів, – жартівливо штовхаючи ліктем і мене, і свого сусіду, додав він. – Ха-ха-ха! Без образ, сер, я сподіваюся? – (до мене). – Гм! Я так думаю, вона вийде за якогось лорда. Погляньте он туди, сер, – знову почав він, обертаючись іншого сусіди, – це маєток: величезний парк, самі бачите, і всі ті ліси також їх власність – там повно дерева і сила-силенна дичини. Привіт! А зараз що?
Ридван зупинився біля паркових воріт.
– Джентльмен, який прямував до маєтку Стенінглі! – гукнув кучер, тож я підвівся і кинув свій саквояж додолу, щоб і собі спуститися на землю.
– Вам недобре, сер? – запитав мій балакучий сусіда, пильно дивлячись мені в обличчя, бо, либонь, я таки добряче зблід.
– Ні. Ось, кучере!
– Дякую, сер.
Кучер поклав до кишені свою винагороду і поїхав, а я став перед ворітьми і замислився. Думав я про те, що марно плекав своє кохання і краще облишити будь-яку надію, прогнати її, мов чудернацький сон. Треба було вертатися додому – вона не повинна бачити мене, бо що могло привести мене сюди, як не надія повернути її кохання і шлюб із нею? І як я міг змиритися із думкою, що вона гадатиме, ніби я зловживаю знайомством із нею і тепер, коли вона стала такою поважною пані, претендую на її маєток? Адже вона й словом не озвалася до мене за весь цей час! Ні! Сама думка про це була нестерпною.
Якщо навіть кохання її не згасло, то чи захоче вона пов’язати свою долю з нерівнею, наразитися на невдоволення тих, кого любить, чи пожертвує своїми особистими бажаннями на шкоду близьким людям і власній розсудливості? Звичайно ж, ні! Я піду, і вона ніколи не дізнається, що я приїжджав сюди.
– Прощавай, люба Гелено… назавжди! Назавжди прощавай! Такі були мої слова – і все ж я не міг піти. Я зробив кілька кроків, а потім озирнувся, щоб кинути останній погляд на її дім, потім ступнув ще кілька кроків, а далі поринув у меланхолійні роздуми і знову зупинився, спершись на старезне дерево, що росло біля дороги.
Розділ LIII
Поки я стояв, охоплений безрадісними думками, з-за повороту виїхав ридван. Я не звернув на нього уваги, і певне, він так і проїхав би повз мене, якби хтось не вигукнув усередині:
– Мамо, мамо, це ж містер Маркгам!
Що там сказали, я не чув, та голос знову озвався:
– Це він, він… поглянь, мамо!
Я не зводив очей, та, гадаю, що мама таки поглянула, бо чистий мелодійний голос, від якого в мене аж серце затремтіло, вигукнув:
– О, тітко! це містер Маркгам, Артурчиків друг! Зупини, Ричарде!
Ридван зупинився, я звів погляд і побачив бліду й сумну літню пані, яка розглядала мене крізь вікно. Вона вклонилася мені, я зробив те саме, а потім із вікна мені простягнули руку. Я впізнав її, хоча рукавичка приховувала її делікатну білину, тож палко потиснув її, а потім опанував себе, і руку негайно забрали.
– Ви приїхали побачитися з нами чи просто проїжджали мимо? – тихо запитала Гелена, уважно розглядаючи моє обличчя крізь цупку чорну вуаль, яка геть затуляла її обличчя.
– Я… я проїжджав цією місциною, – промимрив я.
– Цією місциною!.. – повторила вона тоном, у якому вчувалося більше незадоволення чи розчарування, ніж подиву. – То ви не зайдете в дім?
– Якщо вам цього хочеться.
– Ви в цьому сумніваєтеся?
– Так, так, пан Маркгам повинен зайти до нас у гості! – кричав Артур, зістрибуючи додолу; потім ухопив обома руками мою долоню і щиро потиснув її. – Ви пам’ятаєте мене, сер?
– Ще й як пам’ятаю, мій маленький друже! Хоча ти так змінився!.. – відповів я, розглядаючи височенького панича, який так схожий був на свою матір. Очі його сяяли з утіхи, а кучерявий чубчик вибивався з-під капелюха.
– Хіба я не підріс? – запитав він, витягуючись на повен зріст.
– Підріс! аж на три дюйми, слово честі!
– На останній день народження мені виповнилося сім років. А ще за сім років я буду заввишки таким, як і ви.
– Артуре, – озвалась Гелена, – попроси пана Маркгама до нашого маєтку. Поїхали, Ричарде.
У її голосі вчувалася нотка печалі й байдужості, та я не знав, яка причина того. Ридван рушив з місця. Мій маленький друг повів мене до кам’яниці. Коло дверей я зупинився і роззирнувся доокруж, намагаючись опанувати себе, тож Артурові довелося ніжно тягнути мене за
