Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

Лоренс очікував, що я скористаюся нагодою, аби передати якесь повідомлення його сестрі; гадаю, він узявся б доставити його без будь-яких істотних заперечень, якби тільки в мене вистачило здорового глузду попросити його про це. Та я промовчав і вже після того, як він пішов, побачив, яку нагоду я втратив, і пошкодував за нею.

Він повернувся десь у другій половині серпня. Двічі чи тричі він писав мені з Ф., але в листах розводився про загальні речі або про дрібниці, до яких мені не було ніякого діла, а про сестру майже й не згадував. Коли він повернувся, то був так само неговіркий, як і в листах. Казав, що його сестра отримала значну користь від перебування у Ф., що її син почувався цілком здоровим і що вони з місіс Максвел повернулися до Стенінглі й пробули там щонайменше три місяці. Втім, не буду змальовувати свою досаду, свої очікування та розчарування, а краще згадаю про інших героїв цієї історії.

Ще до смерті містера Гантингтона леді Лоубаре втекла з іншим коханцем на континент, де, збувши певний час у безоглядній веселості та розпусті, вони посварилися і розійшлися. Вона зі шкіри пнулася, щоб справити враження у світських колах, та роки минали, грошенята витрачалися, і зрештою вона померла в цілковитих злиднях і в боргах. Хоч, може, це й чутки, і вона й досі жива, бо її рідня й знати не хоче про неї. Лорд Лоубаре відразу ж розлучився з нею і одружився вдруге. То було правильне рішення, бо він не створений для самотнього життя. Ніякі суспільні інтереси, ніякі честолюбні проекти, ніяка дружба не могли компенсувати йому відсутності хатнього затишку і дбайливої дружини. Він мав сина і дочку, але нещасна маленька Анабелла нагадувала йому про їхню матір. Він змушував себе ставитися до неї з батьківською добротою, але надто вже картав себе за неприязнь до цього невинного створіння і надто вже велика була його спокуса повернутися до згубних звичок минулого життя, щоб можна було вважати його щасливою людиною.

Одружившись удруге, він геть змінився. Вибір його був такий несподіваний, що дехто навіть кепкував із нього. Його дружина не відзначалася ні красою, ні багатством, ні великим розумом, зате їй притаманний був здоровий глузд, чесність, доброзичливість і веселий характер. Вона стала доброю матір’ю для дітей і неоціненною дружиною для його світлості. Він вважав її надто доброю для себе, розглядав, як дарунок небес, робив усе, аби відплатити за те добро, яке вона приносила йому, тож вона була найщасливішою дружиною в Англії, а хто в цьому сумнівається, то нехай будуть вдячні, якщо отримають у шлюбі бодай половину того щастя, якого зазнав лорд зі своєю дружиною.

Якщо тебе цікавить доля того негідника Гримзбі, то можу сказати лише те, що він дедалі глибше занурювався у розпусту, спілкувався з щонайгіршими покидьками і врешті у п’яній сварці його убив хтось із приятелів, якого він обдурив під час гри.

Містер Гатерслі ніколи не забував про своє рішення стати порядним чоловіком і добрим християнином, а хвороба і смерть містера Гантингтона так вразили його, що він назавжди зрікся своїх згубних звичок. Він переселився до маєтку і почав займатися хліборобством, розведенням коней і рогатої худоби, а для врізноманітнення часом ходив на полювання та спілкувався з приятелями і своєю щасливою дружиною, яка тепер довіряла йому й кохала його як ніколи. Його батько був банкіром; помер він кілька років тому, залишивши синові все своє багатство, тож Ральф Гатерслі дістав змогу вкласти той маєток у свою улюблену справу і, як ти знаєш, у всіх усюдах славиться зараз своїм кінним заводом.

Розділ LI

А зараз повернімося до одного тихого холодного грудневого полудня, коли перший сніг тонким шаром лежав на ланах і скутих морозом дорогах, запорошивши глибокі колії, що їх залишили у скам’янілій грязюці ридвани і брички. Я був у гостях у нашого вікарія і повертався додому в супроводі панни Елізи Мілворд. Той візит був необхідністю, бо вчинив я його, щоб догодити матері, а сам навіть дім той ненавидів – не лише тому, що почував неприязнь до Елізи, а ще й через те, що не пробачив старому священикові за його погану думку про місіс Гантингтон, бо хоча він і визнав, що помилявся, та й досі вважав, що вона вчинила недобре, покинувши чоловіка: мовляв, це було порушенням подружніх обов’язків. Втім, зараз мова йде не про нього, а про його дочку Елізу. Я вже прощався із вікарієм, аж вона увійшла до кімнати, і я побачив, що вбрана вона для прогулянки.

– Я саме збиралася відвідати вашу сестру, пане Маркгам, – мовила вона, – тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас додому. Мені подобається мати компанію, коли виходжу на прогулянку, – а вам?

– Якщо це приємна компанія.

– Таж певно! – лукаво посміхаючись, відказала та панна. І ми разом вийшли з її дому.

– Як ви гадаєте, застану я Розу вдома? – запитала вона, коли ми зачинили садові ворота і подалися на Лінден-Кар.

– Гадаю, застанете.

– Вірю, що застану, бо в мене є для неї трохи новин – звичайно, якщо ви мене ще не випередили.

– Я?

– А хіба ви не знаєте, куди поїхав пан Лоренс? – і вона схвильовано підвела погляд, очікуючи моєї відповіді.

– А він поїхав? – запитав я.

– Ах, то він вам не розповідав про свою сестру?

– А що з нею?!

– О пане Маркгаме, як ви почервоніли! – регочучи, вигукнула вона. – Ха-ха, то ви ще не забули її! Але вам краще поспішити, бо – на жаль, на жаль! – вона збирається вийти заміж наступного четверга!

– Ні, панно Елізо, це брехня.

– Ви звинувачуєте мене у брехні, сер?!

– Вам сказали неправду.

– Та невже? А ви що, краще знаєте?

– Авжеж.

– А чому тоді ви такий блідий? – насміхаючись із мого хвилювання, запитала вона. – Гніваєтеся на мене, бідолашну, за те, що розповіла таку вигадку? Ну, я лише «за що купила, за те й продаю»: я не ручаюся за достовірність, та не бачу причини, чому Сара повинна обманювати мене, бо Лоренсів лакей повідомив їй, що місіс Гантингтон збирається вийти заміж у четвер і пан Лоренс поїхав на весілля. Вона повідомила мені й ім’я джентльмена, та я його забула. А, може, ви пригадаєте? Він мешкає поруч і вже давно закоханий у неї…