Твори - Гі де Мопассан

— Ну що, цікаві були хрестини?

Товстуха, ще зворушена, змалювала все: і обличчя, і пози, і навіть саму церкву. Вона додала:

— Іноді так добре помолитися.

До сніданку жінки обмежувались лише особливою люб’язністю до неї, намагаючись зробити її більш довірливою й слухняною.

Та тільки-но сіли до столу, як почалася атака. Спочатку повели абстрактну розмову про самопожертву. Наводились приклади з стародавніх часів — Юдіф і Олоферн, потім ні з того ні з сього — Лукреція і Секст, пригадали Клеопатру, яка приймала на своє ложе всіх ворожих воєначальників і приводила їх до рабської покори. Розповіли навіть фантастичну історію, що виникла в уяві цих мільйонерів-не-уків, про римських громадянок, які йшли в Капую присипляти в своїх обіймах Ганнібала, а разом з ним — його полководців і цілі фаланги наємників. Потім пригадали всіх жінок, які заступили дорогу завойовникам, зробивши своє тіло полем бою, знаряддям панування, і героїчними пестощами підкорили виродків чи ненависних тиранів, принісши свою невинність у жертву- помсті й самозреченню.

Розповіли також у туманних висловах про одну англійку з аристократичної сім’ї, що прищепила собі жахливу заразну хворобу, щоб передати її Бонапарту, якого врятувало тільки чудо — раптова слабість в хвилину фатального побачення.

Про все це говорили в пристойній і стриманій формі, і лише зрідка проривався вдаваний захват, розрахований на те, щоб підохотити до змагання.

Кінець кінцем моясна було подумати, що єдине призначення жінки на землі є споконвічна самопожертва, безперервне підкорення примхам солдатні.

Черниці, здавалося, нічого не чули, поринувши в свої думки. Пампушка мовчала.

їй дали на роздум цілий день. Але зараз до неї вже не звертались, як раніш, «мадам», їй просто казали «мадемуазель», хоча ніхто добре не знав, чому саме; мабуть, для того, щоб трохи принизити її, зменшити ту повагу, якої вона домоглась, і примусити її відчути ганебність її ремесла.

Тільки-но принесли суп, як знову з’явився пан Фоланві й повторив учорашнє запитання:

— Прусський офіцер хоче знати, чи не змінила мадемуазель Елізабет Руссе свого рішення?

Пампушка сухо відповіла:

— Ні.

Та за столом коаліція почала слабнути. У Луазо вихопилося кілька необережних слів. Кожен із шкури пнувся, намагаючись вигадати нові приклади, і нічого не знаходив, як раптом графиня, може й, не навмисне, а просто з непевним бажанням віддати належне релігії, звернулася до старшої черниці з запитанням про великі приклади з життя святих. Адже багато святих творили діяння, які в наших очах були б злочинними, але церква легко прощає ці гріхи, якщо вони зроблені в ім’я Бога або на користь ближньому. Це був могутній аргумент, графиня скористалася ним. Тоді, чи внаслідок мовчазної угоди, завуальованої догідливості, до якої призвичаївся кожен, хто носить духовний одяг, чи то внаслідок щасливого недоумства, стара черниця чудово підтримала змову. її вважали соромливою, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою. її не бентежили казуїстичні вагання; доктрина її була подібна до залізного посоху, віра — непохитна, а совість не знала сумнівів. Вона вважала жертвоприношення Авраама цілком природним, бо сама, не гаючись, забила б батька й матір, якби почула наказ із неба; ніяка провина, на її думку, не може прогнівити Бога, якщо наміри, що керували людиною, похвальні. Графиня, яка хотіла здобути якнайбільше користі з духовного авторитету своєї несподіваної спільниці, викликала її на довге повчальне тлумачення моральної аксіоми: «Мета виправдує засоби».

Вона ставила їй запитання:

— Отже, сестро, ви вважаєте, що Бог допускає всі шляхи й прощає провину, якщо намір чистий?

— Та як же можна сумніватися в цьому, пані? Дуже часто вчинок, сам по собі гідний осуду, стає похвальним завдяки наміру, який його надихає.

І вони продовжували в тому ж дусі, обговорюючи волю Бога, передбачаючи його рішення, приписуючи йому втручання в справи, які, певно, зовсім його не обходили.

Про все це говорилося замасковано, обережно, пристойно. Та кожне слово святої діви в чернечому чепці пробивало бреш в обуреному опорі куртизанки. Потім розмова зайшла про інше, і жінка з чотками заговорила про монастирі свого ордену, про свою ігуменю, про саму себе та про свою милу сусідку, найулюбленішу сестру общини святого Никифора. їх викликали в Гавр, щоб ходити в госпіталі за сотнями солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, докладно змальовувала хворобу. І в той час, як через примху цього пруссака їх затримують у дорозі, скільки помре французів, яких вони, може, і врятували б! Доглядати військових було її фахом: вона побувала в Криму, в Італії, в Австрії; розповідаючи про свої походи, вона раптом виявила себе однією з тих хвацьких і войовничих черниць, які ніби для того ft створені, щоб іти слщом за військом, підбирати поранених в розпалі бою і краще за всякого начальника єдиним словом угамовувати непокірливих вояків; це була справжня сестриця милосердя, і її спотворене, подзьобане незліченним ряботинням обличчя було ніби символом тих руйнувань, що їх чинить війна.

Після неї ніхто не промовив і слова — таким беззаперечним здавався справлений нею ефект.

Одразу ж після вечері усі поспішили розійтися по кімнатах і вийшли лише другого ранку, досить пізно.

Сніданок минув спокійно. Чекали, щоб насіння, посіяне напередодні, проросло й дало плоди.

Посеред дня графиня запропонувала зробити прогулянку; тоді граф, як було умовлено зазделегідь, узяв Пампушку під руку й пішов з нею, трохи відставши від інших.

Він розмовляв з нею фамільярним, трохи зневажливим тоном, яким поважні чоловіки говорять з цими жінками, називаючи її «моя люба дитино», весь час нагадуючи їй про свій соціальний стан, свою незаперечну гідність. Він одразу ж приступив до суті справи:

— Отже, ви хочете тримати нас тут і наражати, як і себе, на небезпеку всіляких насильств, неминучих у випадку поразки прусської армії, тільки б не виявити ту поблажливість, яку ви виявляли стільки разів за своє життя?

Пампушка нічого не відповіла.

Він впливав на неї ласкою, доводами, люб’язністю. Він зумів, лишаючись «паном графом», бути водночас галантним, чарівним, розсипатися компліментами. Він вихваляв послугу, яку вона могла б зробити їм, говорив про їхню вдячність, а потім раптом весело звернувся до неї на «ти».

— І знаєш, люба, він матиме право вихвалятися, що поласував такою гарненькою дівчиною, яких небагато знайдеться у нього на батьківщині.

Пампушка нічого не відповіла й наздогнала товариство.

Повернувшись додому, вона зразу ж піднялась до себе в кімнату, й більше не виходила. Тривога досягла крайніх розмірів. Що вона робитиме? Якщо вона упиратиметься — біда!

Настала година обіду; її даремно чекали. Нарешті, з’явився пан Фоланві й оголосив, що