Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Земля поволі знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все її було й буде колись. Невдовзі одтерпли руки й ноги, він підвівся. Щиро помолився Богу й пішов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пішов, а побіг, щоб нагрітися, аж поки зійшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймні здавалося, що він теплий. Незабаром наштовхнувся на піщаній косі на труп татарина, певно, його убито під Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврін погидував одежею, взяв тільки лук і сагайдак. Шаблі при туркові не було. Не пройшов і півверсти, як запримітив у виярку погромлений біженський обоз — дві перекинуті гарби й воза. Довкола валялися діжечки, корці, всіляке начиння, поблискували у траві мальовані ложки, на кущі горішини висів батіг. І йому вчувся останній поцьвох погонича. Далі знайшов сорочку — довгу, до колін, мабуть, дідівську, зняв з кнутовища батіг і підперезався.
Дорога від Бугу в’юнила лісом, пішов обіч неї. Пильнував, аби не згубити її, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотів перетнути її, — ще з горба помітив, що вона на протилежному схилі забирала праворуч, — і почув тупіт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присісти. Ліс тут був рідкий, лихий для втечі. Розпластався в траві, очима пас дорогу.
Татар було душ десять. Їхали один за одним, низькорослі мишасті коні махали головами. Попереду погойдувався в сідлі ватаг; усі інші у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а він у каптані й легкій червоній шапці з пером, — мабуть, поцупив усе те десь у фільварку. Й полон його був найбільший. Позаду сиділа дівчина, коса розсипалася їй по грудях, сорочка була розірвана, й біліло плече, з нею — на інших конях — довговусий, голий до пояса дядько та хлопець — підліток, жінка й ще менший хлопець. Усі з пов’язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п’ять пар волів, три чи чотири корови та гурт овечок. З усім вправлявся сам, стежив зірко, батіг у правиці то злітав угору, то звивався в порохні, як змія. Інші везли по одному, по двоє бранців, в останнього з притороченого до сідла шкіряного мішка виглядали дві біляві голівки. Старша дівчинка плакала, друга була зовсім мала, нічого не розуміла й тільки водила великими довірливими оченятами.
Хоч повстяна шапка була насунута татаринові майже на очі й на обличчя падала тінь, Лаврін помітив, що той посміхається.
Перехресту здалося, ніби із землі, на якій лежав, виткнувся гострий ніж, пройняв йому груди — й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався під горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гірко пахла дрібнолиста, пожухла на вершечках трава. Він рвав її з корінням, не помічаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобі рука, хруснули пальці, тятива ляснула й завила, татарин упав коневі на гриву. Лаврін не бачив, куди влучив, але знав — увігнав стрілу по пір’я. Небагато на Січі таких стрільців з лука, як він. Міг одразу натягнути два луки й пустити в них дві стріли, міг стріляти на скаку по летючій цілі. Отаман учив його на острові тієї стрільби.
Мчав лісом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летіла, як стріла, вказувала шлях: угору, по крутосхилу — тут важче коням, тут може змилити погоню. Але ліс по схилу був зовсім рідкий; дубки та берізки, а поміж них галявини, просвітлені сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впіймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбіжиться полон.
Лаврін передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте переміг себе, пішов далі — гнала вперед тривога. Він мовби й не думав про Киліяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврін знав: загине, якщо не побачить її. Серце билося тільки для неї, і якщо не знайде Киліяни — воно зупиниться. Неначе в тумані проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потім, потім думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звір, сам ставав звіром.
Проминув місце, де треба було брати ліворуч, вернувся — не впізнав струмка: наче він, наче й не він. Потім, скрадаючись, дійшов до дороги, побачив знайомий місток і впевнено побрів по струмку вгору. З душі ніби щось спливало, навіть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислі стояло: вирвався з пекла; тільки тепер оглянувся назад, аж не вірилося, що все те було з ним. Й що оце він, живий та здоровий, іде по річищі струмка, а над головою тихо — тихо шумить ліс і десь туркоче горлиця. Її туркіт на мить переніс його в плавні — саме отак на островах у лісі туркочуть горлиці в час сінокосу. Він осміхався, і коли б його отакого зараз хто побачив, мав би за божевільного.
Струмок співав під ногами, злизував з них кров, його холодні доторки були приємні й трішки болючі. Лаврін думав про Киліяну, про те, як ось зараз заявиться на хутір; усе, що сталося з ним, злущило з душі колишню торопкість перед Брусом, він почував свою відповідальність і перед ним, і перед його дочкою, але вже інакше — як муж і оборонець. Він поспішав до них.
Зненацька Лаврін спіткнувся на корчику, подивився вниз і відсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березі струмка чорніли вирви од кінських копит. Не побачив їх раніше, мабуть, через те, що надто віддався радості, а може, вершники спочатку проїхали лісом, а тоді повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побоїськом: хто проїхав, куди? Чому сліди тільки в один бік?
Він пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свіжі! В деякі ще не натекла вода. Й глевтяки багна на траві. Це пройшли не козачі коні: козаки своїх коней кують бодай на передні ноги. Коли кінь розкується весною, то й літо бігає некований, але ж тут аж шість слідів. У селянських — копита великі, розбиті… Та й чого їхати сюди селянам? Брус їздить возом тим краєм, через гору, по твердоземлі.
Що більше Лаврін роззирався, то все дужче обіймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навіть околишні селяни не знають, де живе Брус Дорош, звідки про те довідалися турки або татари?
