Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
IV
Марко сидів під дикою грушею, прив’язаний до стовбура волосяним арканом, із занютованими в колодку ногами. Біля шиї аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулі чи Бахчисараї. Інших полонених одвели до глибокого байраку за лісом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Січ. Багато там війська, де зараз Сірко, чи готуються запорожці до походу, скільки мають дубів та чайок, які посольства приймали й чи збираються злучатись із гетьманцями та стрільцями? А звідки все те знати Маркові? Дуби та чайки поховано по зарічках, не кожен курінний відає, скільки їх. Військо розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомоніли запорожці всяке… Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське і гетьманське посольство. Нібито не ліпляться в один корж кошовий та лівобережний гетьман. Те краще знати Мурашкові: сам похвалявся, що обідав за широким гетьманським столом.
Столочив, випалив Маркові душу візирів товмач. Тільки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшніші за батогове карання. Він їх виказував тонким єлейним голосом, нахилившись уперед, посміхаючись в очі, погладжуючи довгу роздвоєну бороду. Коли б хто побачив його збоку і не чув слів, то подумав би, що він зізнається в дружбі та приязні, умовляє прийняти якісь дарунки.
— Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я візьму в містра і покажу їх. О, то ціла наука, побачиш сам. Щоб зрізати на живій голові шкіру, теж треба чимало вміння. Ріжуть її пасами. Ось тут, а далі отако, — прокреслював пальцем по Марковій голові, — а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очі також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумієш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всієї правди.
Сам сидів на міндері — сінничкові — в тіні. Марка неодмінно садовив на сонці, збоку стояв височенний турок з голою шаблею в руці й незмигно дивився на Ногайця. Очі в турка, наче велетенські сливи, булькаті й чорні, в них дрімав колючий туман. Накажи такому перепиляти людину надвоє — перепиляє, не повівши бровою.
І Марко так заговорив, що вже не міг загнуздати свій язик. Намагався догодити товмачеві, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посміхалися, а в очах світилася щирість майже собача. Товмач посміхався частіше й частіше, тепер Марко почував не тільки страх, а ніби навіть незручність, коли не знав чогось із того, що турок запитував. Йому хотілося впевнити товмача, що він опинився серед оборонців міста випадково, що запорожець з нього кепський і що йому подобаються турки. Якось, коли розповідав про обманні прапори, виставлені на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й він допомагав їх малювати. А тоді збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову — і жахнувся. Потім, коли товмач ішов відпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хіба думав коли — небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осміював за хирлявість інших. Того ж Лавріна, який ніколи не наважувався отак просто підійти й сісти до чужої кулеші, червонів од солоного жарту і жодного разу не ходив дивитися на батіжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як він тримався перед товмачем і що йому казав.
Шелестіло над головою віття, спрагло дихала з півдня гаряча юга, падали долу чимось попсовані дочасно пожовклі грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, під нею, либонь, часто зупинялися орачі та женці, вішали на неї торби, відпочивали в густій тіні, а цього літа — пастухи, бо земля толокувала. Марко теж кочував разом із тінню — то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночі гибів з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животі, він боявся захворіти й сконати отуто під грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злістю й образою за оце собаче сидіння, мав його за посміх над собою. Ті, хто проходив мимо, стьобали батурами просто так, знічев’я. Він не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв’язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й відгадав, що душа в цьому тілі теліпається маленька й крихка.
Перші дні до грушки часто літало двоє дроздів (мабуть, суха гіллячка біля вершка була їхнім улюбленим сідлиськом), а тоді перестали.
Щодалі менше й менше тинялося в полі турків та татар — вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординці коней випасали аж ген під лісом, а тоді табуни щезли: й звідти, мабуть, їх погнали ще далі.
Зрідка неподалік проїжджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох боків шкіряними мішками турки — водовози — доправляли в табір чисту криничну воду з виярка лівобічного. Один, маленький і кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулів і біг, щоб тусонути його під боки або хвицнути пугою по обличчю, — нікчемний сам, втішався чужою мукою, беззахисністю і страхом. Рот у нього був наче куряча гузка,
