Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Марка палила спрага — пити йому давали раз на день, та й то не завжди, він бачив, як крапала з мішків на сухоземлю холодна вода, і мізки йому обсипало жаром. Там, під грушею, дивлячись на вільних дроздів, на заховане в густій кроні біля стовбура маленьке гніздечко, думав про те, що нещасливий випадок, сліпа круговерть долі за один день перемінили все його життя, поламали, розчавили, з вільного чоловіка обернули на раба. Чого було їхати на хутір до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й їдь далі, на Черкаси, на той бік, — нічого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжі, далі викопав би гроші й поїхав кудись на Київщину чи Чернігівщину. Поставив би хату, накупив би худоби… Найкраща дівка пішла б на той статок…
Думка про щастя, яке тримав у руках і втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок і втік. А так — куди втечеш? Ноги ламає півпудовий тягар, а довкола — ворожий стан.
Головний турецький табір розташувався нижче по долині, ближче до дороги, — в березовому ліску й доокіл нього. Там стояли велетенські намети і юрмився люд, метушилися піші та кінні турки.
Одного дня Марка одв’язали, зняли колодку й повели до того наметового містечка. Його поставили перед очі візира. Там зустрів Мурашка. Ледве впізнав його — людська подоба, шкура та кості, живий шкелет, обличчя — жовте, запалі щоки позаростали щетиною, опукле чоло — пооране зморшками, а над чолом у різні боки — мичка сірого, як осіння тирса, волосся, сивина спалила його за кілька днів. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на аркані, як Марка, навіть руки мав вільні. Ногайця, щойно підвели до великого, як попівська хата, намету, двоє турків ухопили за руки, третій приставив до спини ножа, ще двоє стали попереду з голими шаблями, хоч біля візирових ніг лежали два велетенські чорні пси, що розірвали б на шмаття, якби він зробив хоч порух у бік їхнього володаря. Візир — маленький сухенький турок з кучерявою бородою — тільки й запитав, скільки козаків прийшло у Ладижин. Марко сказав, і тоді Мурашко підвів голову, подивився на нього гострим, як турецький ніж, поглядом. Маркові похололо в животі й застрибали в думці якісь слова, котрі довго не міг зібрати докупи. «Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут». Не спам’ятався, як зірвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гіркота, змора, злість. На того ж Мурашка, за котрим поліз по линві. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волі. Він згубив їх усіх. Може б, султан і не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не знає, що содіяв Мурашко. Треба сказати візирові.
Проте не сказав. Слова застряли в горлі, мисль пхала їх назад, підказувала, що може накликати на свою голову ще більше лихо.
Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотів одкривати таємниць оборони, а також таємниць гетьманського та стрілецького війська. «Прийшов своєю волею, — казав, — на зраду мене не підіб’є ніхто». Він ішов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанів гнів, дійти якоїсь угоди, не до кінця лихої для ладижинців, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Він боронився далі. Султан і візир воліли бачити в полковникові «язика», в кращому випадку — свого вивідача, а не воїна, який почесно склав зброю. Його та двадцятеро інших козаків, що прийшли з ним, тримали як аманатів — заложників Ладижина, й перший же султанів гнів, ще одна невдача під стінами могли впасти на них катівським мечем. Мурашко знову сів не в той човен. Викидаючись з фортеці, не мислив себе рабом, а тільки полоненим, який за законами війни буде обміняний; сподівався зробити щось для ладижинців і підносився в думках над ними. Рятувався не сам, а їм хотів полегшити муки. Тепер двадцятеро його козаків сидять у сириці (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волі (воля під рушничним дулом), а на ніч вкидають у погріб на хуторищі. На його голову посипалися найчорніші погрози. Мурашкова душа розчахнулася, він прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнів, обзивав візира адріанопольським щуром, реготів у лице, декому здавалося, що він збожеволів, проте у тому чаду не виповів жодної таємниці. Двічі одсилав його на страту Мустафа — паша, двічі посилав гінця, щоб завернув назад, двічі зустрічали полковника сухим гарчанням чорні пси. За третім разом гінця вслід не послав, ще й наказав стяти голови всім аманатам та виставити їх на списах перед валом.
До Марка підбігло троє турків у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попід руки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумів, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв’язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так — торсали, тусали, кілька разів він падав, підхоплювався знову, підштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злі чи роздратовані, гаркали, гиркали, поблискували білками очей, аж Маркові ходив по спині холод. Минули клинець стоптаного жита, збігли на пагорб, перед ними відкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нічого не розумів, стривожений, озирався довкола; повз нього у видолинок поспішали татари і турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услід і побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтій сорочці, у зеленому ковпакові та капцях на босоніж. На перев’язі в нього висів ніж завширшки в півтори долоні. Той ніж прикував Марків погляд, йому помліло всередині, а коліна стали м’які, неначе були з вати. І все ж він помітив по обидва боки білого березового стовбура якихось пов’язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досі стояв на пні до нього спиною, повернувся,
