Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Господи, чому — на Чорнобильську?
— Ех, молоді люди! — Лисий уже топиться від щастя, як живий брусок масла, він у своїй стихії — гід по минулому, де ми — туристи-іноземці з роззявленими ротами: — Її ж якраз тоді будувати почали! В усіх газетах гриміло, поети аж захлиналися, так славили мирний атом над Прип'яттю… Дуже виграшна була тема — з одного боку, не вождів же все-таки малюєш, люди праці, вони й у Ван Гога були, — ну а заодно й демонструєш, що політику партії й уряду розумієш правильно… Тоді ж, ви врахуйте, мало хто знав, то вже аж після аварії відкрилося — наскільки то небезпечний був проект, та атомна. І що українська Академія наук, хоч яка була кишенькова, все ж не дала згоди на її будівництво в такому густонаселеному районі, — та тільки ж Москві, вибачте на слові, до спини була згода якихось там хахлів… Звеліли — і пішла кампанія, і всі побігли по творчі відрядження. І Матусевич туди ж. Цілий цикл наваляв, реалістичний уже, то перша офіційна його виставка була… Кольорові рішення там іще, правда, деякі цікаві траплялися, в кольорі він був сильний, а від себе так зразу ж не втечеш, — але загалом грубувато було зляпано, такий уже явний соцреалізм… Якби йому тоді дали премію, це був би для нього стрибок, — (для більшої наочности він показує замашним жестом), — зразу в дамки через усю шахівницю, прямо в істеблішмент! — («Істеблішмент» припадає на мою незайману тарілку зі схололим телячим філе, на яке він мимохідь глипає з видимим жалем). — Нінель на це й розраховувала — і небезпідставно. Тоді багато кар'єр так робилося — після того, як найкращі й найталановитіші пішли в андеґраунд, як-от я, — (ні, це останнє мені причулося, це вже алкоголь за мене домислює…), — то звільнені пустоти треба було чимось же й заповняти. Ну, ясна річ, поперло наверх усяке дрантя, почалась епоха бездар, але, щоб не зразу було знати перепад рівнів, то їх потроху розводили й учорашніми битими-лаяними, хто перепросився, — аби тільки по лінії КҐБ чисті були… А ті й раділи — тоді Брехт був у моді, пам'ятаєте, як у нього Галілей каже: краще мати руки брудні, ніж порожні?.. Багато хто так думав: мовляв, хай трошки забруднюся, зате матиму змогу щось і зробити — в мистецтві, в науці… А нічого не вийшло, хе-хе!.. Всі вони, ті, хто перейшов з андеґраунду в офіціоз, повторили долю Матусевича — і нічого путнього так більше й не сотворили! З порожніми руками й зосталися, хе-хе…
Ось це, значить, і є головне виправдання його життю? І його власним порожнім рукам — за його шкалою, вони в нього кращі, ніж у тих, хто їв тоді краще за нього, і він хоче, щоб це було визнано? А непоганий, мабуть, із нього викладач — затягує. Настільки затягує, що я тверезію до рівня отої третьої чарки: думка думку доганяє…
І сиджу я навпроти нього, на яких чверть віку за нього молодша, з моїми власними чистими руками, як у Понтія Пілата, — і чую, як блузка прилипає мені до лопаток, і сморід власних підпахов теж чую цілком виразно, це не галюцинація: я теж починаю пітніти, як і він, дзеркальним йому, через стіл, відбитком починаю точити з усіх пор вологу — це в нього, значить, теж — від жалю, шибає в голову осяяння, що здається мені в цю мить надзвичайно глибокодумним: що від такого багаторічного жалю можна плакати, а можна й пітніти, — це вже в кого як виходить… Сиджу, дивлюся на нього — і бачу своє майбутнє. Себе — через яких чверть віку, коли мені також нічого іншого не зостанеться, як переконувати підрослих на той час (кого вдасться зловити за полу!), що я краща за моїх колеґ — бо колись давно не схотіла бруднити рук і зникла з екрана. Більше нічого в мене на тих чистих руках не буде, коли підрослі спитають: а хто ви, власне, така, тьотю, що зробили-сьте?.. Нічого вагомішого, так само, як і в нього.
Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), — по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, — дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.
— Отож Матусевич, — просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), — мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж-же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, — (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), — ну там, дрібнички, те-се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати — так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив — це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…
— Чекайте, — я тверезію вже до рівня першої чарки. — Який дядько в УПА? Таж Матусевич був родом із Хмельниччини!
І таки з Хмельниччини, точно, — це туди Влада маленькою їздила до бабусі, до батькової матері на похорон, і там чула надгробне голосіння, яке їй на ввесь вік запам'яталося… І то й був її єдиний про ту бабусю спогад, бо живою вона її справді — не бачила, ніколи.
Лисий поблажливо наставляє на мене сяючі шкельця окулярів (зараз він схожий на Берію):
— А на Хмельниччині, по-вашому, що ж, не було УПА?
— А що, була? — жвавішає й Адька.
— Та де її не було! — сміється Лисий якось уже геть по-простацькому (краватка йому зсунулася набік). — Я от із Сум родом, і то пам'ятаю, як за німців моя мама партизанів переховувала! А потім, як прийшли наші, то мені, хлопчакові, наказано було за те мовчати, щоб ні пари з уст, бо виявилося, що партизани-то партизани, та не ті… Не радянські… А вже в Матусевича на Поділлі, то й зовсім була бандерівська сторона!..
