Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Я н-ніколи не нуджуся.
— О, то ви унікальна жінка — ваше здоров'я!.. Але дивитися на тебе мені таки нудно, дядьку. Чи ти хоч уявляєш, як на тебе нудно дивитися? Ти весь такий нудний, як із пральної машини вийнятий. Точнісінько такий — мокрий і покручений. А сам про себе, певно, думаєш, що чистенький, ге?..
— Нам уже пора, — каже Адька. Моє сонечко, і він теж напідпитку. І йому теж алкоголь прояснив у голові. Це точно, що цього типа позбутись можна, тільки винісшися звідси з ним укупі. Сам він піде, тільки якщо вже гнатимуть в шию. А Адька просто так в шию не пожене, Адька не любить принижувати людей. І слава Богу. Слава Богу.
Лисий жадібно роззирається довкола, мов хоче на прощання заковтнути цілу кнайпу одним духом і винести з собою в шлунку, як контрабандист діаманти. І зітхає з жалем, по-бабському: охо-хо!..
— Як писав Тарас Григорович… Хто-хто?
Лисий патетично цитує — хоч він і весь час говорить так, ніби когось цитує, їхнє покоління ще користувалося цитатами, як схоласти Святим Письмом, так і відсиділися весь вік за чужими словами:
— Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся, вип'єш третю — в очах сяє, думка думку доганяє!
— Це Шевченко таке писав?
Ми з Адькою просимо його повторити, і він повторює. Супер, як про мене писано. Вся клінічна картина як на долоні. Ото на третій було б і зупинитися — поки ще в очах сяло… Адька подає офіціантові кредитку, Лисий удає, ніби занадто захоплений розповіддю, щоб помітити цей делікатний момент (потім нещиро спитає: скільки з мене? — і нещиро й здивується, що вже заплачено, ці старі мудаки завжди так роблять!): ніби то Шевченко був на стіні таке написав, теж у якомусь шинку бухаючи. Ох ці мені «прокляті поети». Хоч це, звичайно, й краще, ніж ле санґльо льон де вйольон. Чомусь відчуваю з цього приводу приплив патріотичних гордощів (це ж треба було так набратися!).
— Варто було б і тут десь на стіні це написати, — вносить Адька, як завжди, нотку ділового конструктиву. А, так, це ж буцімто літературна кав'ярня вважається, навіть якісь обшарпані томики на поличках оно туляться, — і який ідіот схотів би читати в такому освітленні?.. Думка думку доганяє, прекрасно сказано.
І, ніби з якоїсь раптової розчуленої вдячности до цього старого мистецтвогриза за так доречно подану цитату, — ніби ця цитата, невідь-чому, встановлює якийсь глибший рівень порозуміння зараз отут між нами, заки ми ще не встали з-за столу й не розійшлися в різні боки (чи ми ще зійдемося знову, чи вже навіки розійшлись?..), передбачає наше негайне злиття-в-екстазі на якійсь насущно важливій спільній території, сльози радости й родинні обійми довкола скульптур Мишка Грицюка, якого Влада вважала генієм, — коротше, з того п'яного потьмарення, з якого пролетаріат по якійсь енній, уже не передбаченій поетом чарці хапає що під руку трапиться й валить співтрапезника по кумполу, я розкриваю рота й бовкаю, як дурень на дзвіниці:
— А ви знали Владу Матусевич?..
Все, слово впало, не вернеш. І нагло я бачу перед собою вже не лисячий — гієнячий писок. Хе-хе.
— Знаєте, мені на все життя вистачило й того, що я знав її матінку, хе-хе!..
— Ніну Устимівну?
Я не туплю, я гальмую — щось насувається, чого я не хочу чути, а відвернути вже нема як.
— Та її ж, її… Нінель її справжнє ім'я…
Нінель? А, правильно, Нінель — модне колись серед совноменклатури ім'я, вивернутий задом наперед «Ленін»…
— Я й Матусевича-батька знав… Він взагалі-то не без здібностей був художник, але ж ця, вибачте на слові, стерва його вкінець загнобила… Ми її між собою звали — самка богомола, хе-хе… Павучиха, що після спарювання пускає самця на білок… Вона, до речі, красуня була, така, знаєте, ядерна блондинка — закопай, то голіруч із землі видереться, хе-хе… Не приведи Боже такої жінки…
Щось у його голосі, якась дряпуча нотка, підказує мені, що він нежонатий. Або давно розлучений. Можна було б і раніше доперти: несвіжа сорочка, загальний наліт занедбаности — так буває, коли людина довго живе сама і нема кому її оглянути на виході з хати. Лишається втішатися з того, як зле буває жонатим. Надто тим, хто жениться з красунями блондинками. Влада теж завжди твердила, що її мама красуня була, а я чемно мовчала: по-моєму, красуні — вони й на старість такі, а про Н. У. я б так не сказала…
— Що Матусевич не реалізувався як художник, — продовжує радіти Лисий, — це все вина Нінелі — куди більша, ніж радянської влади! Державної премії вона йому, правда, так і не домоглася, хоч і ганяла його в ЦеКа каятись за помилки молодости, але до спецрозподільників він усе-таки не дослужився, хе-хе… Я цей коньячок уже доп'ю, з вашого дозволу? Чого ж його тут на сльози лишати… Ваше здоров'я! А на мене вона сімдесят третього року написала донос — у партком Спілки і в видавництво «Мистецтво», звідки мене з її подачі й вигнали — за ідейну незрілість. І з того почалися мої митарства. Хоч я був молодим спеціалістом, і по закону виганяти мене не мали права — (він уже говорить так, ніби це було вчора, і з тою самою свіжою кривдою). — Я тоді опублікував у Тра-та-та-та, — (називає якийсь тодішній часопис, якесь соціалістичне малярство чи свинарство, яке я тут-таки забуваю), — свою статтю, — (висипає якийсь претензійно багатоповерховий заголовок, який теж свистить мені повз вуха, наче незнайомою мовою проторохтів), — її називали маніфестом покоління, обговорення було в Спілці у-у яке бурхливе — останній, можна вважати, сплеск свободи…
— Ви про донос казали…
— А донос, хе-хе, — (він мало не потирає рук — од задоволення, що зараз відкриє мені очі на всю безодню людської ницости) — донос ця красуня написала через те, що я в тій статті, серед іншого, покритикував і її чоловіка — написав, що нон-фіґуративні роботи йому вдаються краще, ніж будівельники Чорнобильської атомної, і це була чиста правда. Тільки що за нон-фіґуративи його перед тим довго били, і йому пора було визначатися. Рік був, знаєте, переломовий — уже пройшла хвиля арештів, Заливаха сидів, Горську вбили, купу людей повиключали зі Спілки, повносили в чорні списки, — а Нінель же звикла до комфорту, до статусу, бути жінкою
