Твори - Гі де Мопассан
Коли пробило десяту годину, появився пан Фоланві. Усі почали його розпитувати, але він лише два-три рази підряд повторив одне і те ж, без усяких змін:
— Офіцер сказав мені так: «Пане Фоланві, скажіть, що я заборонив завтра запрягати карету для цих пасажирів. Я не хочу, щоб вони поїхали без мого дозволу. Зрозуміли? Це все».
Тоді вирішили поговорити з офіцером. Граф надіслав йому свою візитну картку, на якій пан Карре-Ламадон написав і своє прізвище з усіма своїми титулами. Пруссак наказав відповісти, що прийме їх обох після того, як поснідає, тобто після першої години.
Дами знову з’явились, і всі поїли, хоч були занепокоєні. Пампушка, здавалося, була хвора й дуже схвильована.
Коли допивали каву, за графом і фабрикантом прийшов денщик.
Луазо приєднався до них; спробували завербувати й Корнюде, щоб надати візитові більше урочистості, але він гордо заявив, що не має наміру заходити з німцями в будь-які зносини і, зажадавши ще пляшку пива, знову сів на своє місце біля каміна.
Троє чоловіків піднялись на другий поверх, і їх ввели в найкращу кімнату трактиру, де офіцер прийняв їх, розкинувшись у кріслі і задерши ноги на камін; він курив довгу фарфорову люльку й кутався в халат вогняного кольору, безумовно, привласнений в покинутому будинку якого-небудь буржуа, що не відзначався добрим смаком. Він не підвівся, не привітався з ними, не подивився на них. Він являв собою прекрасний вразок хамства, властивого солдафону-переможцеві.
Через деякий час він, нарешті, сказав:
— Що фи хошете?
Граф узяв слово.
— Ми хотіли б їхати, пане.
— Ні.
— Насмілюся запитати про причину цієї відмови?
— Тому що мені не хошеться.
— Дозволю собі, пане, шанобливо зауважити, що ваш командуючий дав нам дозвіл на проїзд до Дьєппа, і, мені здається, ми не зробили нічого такого, що могло б викликати такі суворі заходи з вашого боку.
— Мені не хошеться… це фсе… мошете йти.
Вони вклонилися й вийшли.
Кінець дня пройшов сумно. Примха німця була зовсім незрозуміла; кожному приходили в голову всілякі несподівані думки. Усі сиділи на кухні й без кінця сперечалися, висловлюючи найнеймовірніші здогади. Може, їх хочуть затримати як заложників? Але з якою метою? Або відвезти як полонених? Або, вірніше, зажадати з них викуп? При цій думці їх охопила паніка. Більш за всіх перелякалися найбагатші; вони вже уявляли собі, як їм доведеться для врятування життя висипати повні мішки золота в руки цього зухвалого солдафона. Вони сушили собі голови, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну брехню, щоб приховати своє багатство, прикинутися бідними, дуже бідними людьми. Луазо зняв ланцюжок від годинника й сховав його в кишеню.
Наближення ночі посилило їх тривогу. Засвітили лампу, а через те, що до обіду лишилося ще дві години, пані Луазо запропонувала зіграти партію в тридцять одно. Це хоч трохи розважить усіх. Пропозицію прийняли. Навіть Корнюде, погасивши з чемності люльку, взяв участь у грі.
Граф стасував карти, роздав їх, і в Пампушки зразу ж вийшло тридцять одно очко; інтерес до гри скоро заглушив побоювання, які тривожили розум. Але Корнюде помітив, що подружжя Луазо змовилося й шахрує.
Коли зібрались обідати, знову з’явився пан Фоланві й прохрипів:
— Прусський офіцер наказав спитати у мадемуазель Елізабет Руссе, чи не змінила вона ще свого рішення?
Пампушка завмерла на місці, вся пополотнівши; потім вона зразу почервоніла й захлинулася від злості так, що не могла говорити. Нарешті її прорвало:
— Скажіть цій гадині, цій паскуді, цій прусській своло-ті, що я нізащо не погоджусь, чуєте — нізащо, нізащо, нізащо!
Товстун вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали її розпитувати, вмовляти відкрити таємницю своєї зустрічі з офіцером. Спочатку вона опиралась, проте роздратування взяло гору:
— Чого він хоче?.. Чого він хоче? Він хоче спати зі мною! — вигукнула вона.
Нікого не шокували ці слова — так усі були обурені. Корнюде з такою люттю стукнув кухлем по столу, що він розбився. Піднявся дружний крик обурення проти цього підлого солдафона, усі палали гнівом, усі об’єднались для опору, ніби в кожного з них просили частину тієї жертри, якої вимагали від неї. Граф з огидою заявив, що ці люди поводяться не краще стародавніх варварів. Особливо жінки висловлювали Пампушці гаряче й ласкаве співчуття. Черниці, які виходили з своєї кімнати тільки до столу, схилили голови й мовчали.
Коли перший порив обурення минув, взялися до обіду, але говорили мало: усі були замислені.
Дами рано порозходились по кімнатах, а чоловіки, що залишились покурити, затіяли гру в екарте і запросили взяти в ній участь пана Фоланві, маючи намір спритно випитати в нього, яким чином можна подолати опір офіцера. Але той думав лише про карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і тільки раз у раз повторював:
— Граймо ж, панове, граймо ж!
Він так захопився грою, що забув навіть плюватися, через що в грудях у нього час від часу наче протяжно гуділи органи. Його легені з свистом відтворювали всю гаму астми, починаючи з урочистих басових нот і закінчуючи хрипким криком молодого півня, що пробує співати.
Він навіть відмовився йти спати, коли його жінка, що аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла сама, бо була ранньою пташкою і підіймалася завжди разом з сонцем, тоді як чоловік її був «совою» і радий був просидіти з приятелями до ранку. Він гукнув їй: «Постав мій гогель-могель біля вогню», — і продовжував гру. Коли стало ясно, що нічого випитати в нього не вдасться, вирішили, що час уже спати, і всі розійшлися по своїх кімнатах.
Другого дня повставали знову досить рано, невиразно сподіваючись, а ще більш бажаючи швидкого від’їзду, страхаючись думки, що доведеться перебути ще день в цьому жахливому маленькому заїзді.
Та ба! Коні стояли в стайні, кучера не було видно. Знічев’я всі почали блукати навколо карети.
Сніданок минув сумно; відчувалось ніби певне збайдужіння до Пампушки, бо під впливом нічних міркувань погляди дещо змінились. Зараз усі майже досадували на дівчину за те, що вона таємно не зустрілась з пруссаком і не приготувала на ранок своїм супутникам приємного сюрпризу. Що могло бути простішим? Та й хто б про це дізнався? Для пристойності вона могла б сказати офіцерові, що робить це, бо їй шкода своїх бідолашних супутників. Для неї це ж така дрібничка!
Проте ніхто ще не признавався в своїх думках.
Після, полудня, коли всі втомилися від нудьги, граф занропонував зробити прогулянку по околицях. Старанно закутавшись, маленьке трвариство рушило в дорогу, за винятком Корнюде, який
