Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.
— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.
Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.
— Марійко, хворий готовий?
— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!
Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:
— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла... Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний...
— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!
— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.
— Ні, ну ти глянь... — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?
— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?
— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.
— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.
Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.
***
Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний об'єм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки... Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.
Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі з'явився... ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:
— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер...
Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».
— А... що... пробачте... — нерішуче почав музикант, та його м'яко, але рішуче провели далі.
— І все-таки, пробачте... Ви що, хочете мені... клізму?
— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор...
Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.
— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.
Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.
— Штани до колін спускайте...
— А... навіщо? — не зрозумів той.
Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.
— А... пробачте...
Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.
— Для чого це потрібно?!
— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.
Хворий злякано смикав вусами та окулярами одночасно, роззявляючи рота у найбільш відповідальні моменти.
— Та ви ноги розставте, — продовжувала сердитися Соня. — Ви що, думаєте, я дивитимуся? Воно мені потрібно? Я тут за двадцять років уже надивилася... Як на мене — усі ви однакові... Мені сказали голити — я голю.
Так під монотонне філософствування Соні робота була завершена і хворий, сівши на тапчані, нарешті наважився оглянути результат. Рот його роззявився ще ширше, а очі почали вилазити назовні.
Медвідь із Голоюхом стояли вже «помиті», а до операційної завозили на каталці хворого.
— Напевно, розрив є, — припустив Голоюх, — гематома здоровезна, на півкалитки.
— Давайте, обережно пересувайтеся з каталки на стіл, — підігнав хворого Ілля, і звернувся до персоналу: — Допоможіть йому. І труси донизу. Будемо «оброблятися».
Обоє хірургів уже отримали з рук Віри інструменти з йодними квачами і чекали, поки вивезуть порожню каталку.
— Не зрозумів... — Ілля несподівано застиг на місці. — До яких пір продовжуватиметься це неподобство? Чому хворий знову не поголений?
— Та я казав, щоб голили... Ти ж сам чув! — виправдовувався Голоюх. — Вона ж при мені Соню посилала голити!
— Марійцю! — закричав Медвідь, прекрасно усвідомлюючи, що з операційної вона його не почує. — Ану, Марійку сюди!
Захекана, прикриваючи обличчя маскою, до операційної зазирнула Марійка.
— Маріє, чому в операційну знову дають непідготовленого хворого? Чому не поголили?
— Як це... — не зрозуміла вона. — Я ж їй нормальною мовою сказала голити. Ну, як ще можна казати? Та й не схоже на Соню, вона сумлінна...
— Соню сюди! — розпорядився Медвідь.
— Немає вже... Пішла, в неї робочий день уже скінчився.
— Так, — сказав Ілля, — вивозьте хворого з операційної і голіть. Завтра я когось поголю на п'ятихвилинці...
Каталку знову почали завозити до операційної.
***
Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.
— Алло!
— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?
— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.
— Із тим самим! З нігтем!
Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.
— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви...
— То ти спиш?
— Взагалі-то перша скоро... — невдоволено пробурмотів Ілля.
— Так?! —
