Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Ми зробимо те саме тут, у Вінниці! – вигукнув він, примушуючи Омелька і Михайла перезирнутися. – Михаиле, збирай людей, давай наказ поливати вали водою. Я чую на ніч добрий мороз!
Після того, як осавул зник, Богун запитливо подивився на Омелька:
– Ти приїхав сам?
– Так.
– Тоді я не смію затримувати тебе жодної хвилини – маєш до світанку повернутися на хутір, забрати звідтам людей і ранком бути у Вінниці.
– На кого ж я господарство покину? – спробував заперечити Омелько.
– На Калиновського, – з посмішкою відповів Богун.
– Не шкода?
– Ще й як! Забери, Омельку, все, що зможеш, тільки не барись. А хутір ми потім відбудуємо.
V
Передові дозори польського війська, очолювані воєводою брацлавським Станіславом Лянцкоронським, з'явилися на околицях готової до облоги Вінниці похмурого ранку наприкінці лютого 1651 року, примушуючи вінничан вдивлятися похмурими поглядами у свої рівні похідні колони й прислухатися до бравурних музик, котрі супроводжували марш польської кавалерії. Ворог, про якого у Вінниці говорили ось уже кілька тижнів, показав себе у всій красі: польське лицарство, здавалося, йшло не на криваву війну, а на парад. Під різнобарвними хоругвами і значками, виблискуючи начищеними обладунками, витримуючи рівняння в лавах. Здалеку, не зупиняючись на перепочинок, Лянцкоронський дав сурмою виклик на бій і почав розвертати похідні колони в бойові шеренги. До Богуна, котрий відпочивав після безсонної, проведеної на будівництві укріплень монастиря ночі в себе в будинку, вихором залетів Нечипоренко.
– Йдуть, пане полковнику!
– Хто? – Іван від несподіванки рвучко підхопився з постелі і кілька секунд глипав очима, намагаючись прийти до тями.
– Ляхи йдуть!
Богун провів долонями по обличчю, неквапливо піднявся і пройшов у куток біля дверей, у якому стояло відро з водою. Напився з дерев'яного кухлика і рештки води, виливши на долоню, розтер по обличчю і шиї. Хотів було напуститися на осавула за те, що так безцеремонно розбудив його, але зрештою махнув рукою.
– Іди давай гасло по полку, я зараз буду.
Немов у відповідь на Богунові слова, десь неподалік забив на сполох церковний дзвін, потім ще один дещо далі, за ним ще і ще, так що через хвилину несамовито видзвонювали дзвони всіх вінницьких церков, яким басовито вторив великий дзвін монастирської дзвіниці на протилежному боці Південного Бугу.
На верхній галереї міського муру, окрім козаків гарнізону, зібралися, либонь, усі мешканці міста. Були навіть цехові майстри, які, почувши дзвін, покинули роботу і кинулись на стіни у тому вигляді, у якому зазвичай працювали – різники у вкритих кривавими бризками кожухах, шевці у своїх шкіряних фартухах, столяри з олівцями за вухом і жовтими кучериками тирси у вусах та волоссі. Притискуючи до себе немовлят, на грізну польську кінноту поглядали жінки, хлопчаки, непосидючі за будь-яких обставин, сновигали поміж дорослими, намагаючись відшукати найкраще для спостережень місце. Піднявшись на мур, Іван відчув ліктем легкий дотик. Звичайно, вона. Іван повернувся і побачив Ганну.
– Я була тут поряд, ми з Христею ходили по крамницях, – немов виправдовуючись, мовила вона.
– Іди додому, Ганнусю, – Богун лагідно напівобійняв дружину за плече. – Іди…
– Господи, як їх багато!..
– Ганно…
– А ти знову не одяг панцир, – осудливо похитала головою вона.
– Ганно, на нас дивляться.
– Так, я йду, любий, я все розумію. Але ти повинен пообіцяти мені бути обережним. І панцир…
– Неодмінно! – Іван поцілував дружину і, підхопивши її під руку, провів до сходів, які вели донизу. Повернувшись, гукнув до Нечипоренка:
– Михаиле, всіх сторонніх геть з муру! Готуй Бабинську, Кунянську і Погребищенську сотні до виходу, привітаємо пана Лянцкоронського.
Через чверть години ворота табору, у який, власне, перетворив Вінницю Богун, відчинилися, випускаючи в поле сімсот п'ятдесят вершників у жупанах і червоноверхих козацьких шапках, з лісом списів над головами і музиками, не гіршими за лядські – у перших рядах їхали одразу п'ять бандуристів, за якими вишикувались найкращі співці з усіх трьох приготованих до бою сотень.
– Нумо заспіваймо, молодці, покажемо, що не лише ляхи на свято зібралися, ми теж не дранкою підбиті! – здійняв над головою пернач Богун. – Молодецької давай!
Тієї ж миті над лавами, котрі сміливо посунули назустріч хоругвам Лянцкоронського, загриміла весела молодецька пісня:
Чи не той то Хміль,
Що коло тички в'ється?
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
Чи не той то Хміль,
Що по ниві грає?
Ой той то Хмельницький,
Що ляхів рубає
Поляки, помітивши козацьку кінноту, яка виходила їм назустріч, дещо уповільнили рух і почали складні циркуляції, змінюючи, за допомогою гасел прапорами і сурмами, позиції окремих відділків війська – більш швидкі драгуни переходили на фланги і шикувалися трьома лавами, утворюючи ріжки півмісяця, що на нього стало скидатися військо Лянцкоронського, у центрі стала важко озброєна гусарія, мимоволі примушуючи Богуна милуватися картиною закованих у броню, як дві краплини води, схожих один на одного витязів з орлиними крилами за спиною, перетягнутими поверх обладунків леопардовими шкурами грудьми і довгими ратищами над головою. Усього через кілька хвилин Лянцкоронський закінчив прегрупування війська, і ворожа кіннота, прискорюючи темп, почала наступ. Гуркіт тисяч копит, наростаючи, заповнив усе навколо. З мурів фортеці цей наступ скидався на гонитву одинокого звіра широким цепом добре підготованих і озброєних мисливців – три сотні Кальницького полку були мізерною купкою в порівнянні з трьома тисячами відбірної кавалерії Лянцкоронського. Хоча, звичайно, перше враження не завжди вірне і видовище повної переваги Лянцкоронського виникало ще й тому, що цеп його хоругв, розтягнутий у формі півмісяця ріжками вперед майже на версту, займав углиб усього два-три сажні, Богун же, навпаки, максимально звузив фронт, згрупувавши сотні навколо себе щільним натовпом.
– Та що він робить?! – обурено били себе по стегнам козаки на мурі. – Лянцкоронський їх миттю візьме в кільце, і вони луснуть, немов горіх у лещатах!
– Ой не доведе до добра, братики, такий полковник!
Проте Богун не мав наміру дати себе оточити. Поляки не встигли наблизитися на півмилі до козаків, як Бабинська, Кунянська і Погребищенська сотні почали
