Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Невже поруб так уплинув на хлопця? Чи цілковита невідомість? Бо не знав, чому кинуто їх, всупереч здоровому глузду, не відразу, як прибули до князя Юрія з безглуздим звинуваченням того в убивстві Ігоря, а вже опісля, як вони переконалися в його безневинності, довели його безневинність та ще й зблизька взнали його благородство і чисті високі заміри. Мстивість невластива була Долгорукому, тож як міг Іваниця витлумачити оте жорстоке веління закувати їх у залізо, везти через усю Суздальську землю, показуючи люду, мов диких звірів, тримати в смердючому порубі, в темній, задушливій хижі, возити з Суздаля до Кідекші й там замикати в кам'яному мішку, випускаючи на прогулянки лиш уночі.
Не відав нічого Іваниця про ті кілька розмов, які мав Дуліб у Кідекші з князем Юрієм, не здогадувався про те, як і чому їх „визволяв“ з поруба Ростислав і яке справжнє призначення мав тут, на півдні. Може, щось відчув отоді, як тримав його Дуліб коло себе, поки сиділи вони в Кричка, але ж відчуття — то ще не знання.
Відкриватися перед Іваницею дочасно Дуліб не хотів. Мали вони вжитися як слід у Києві, стати тут своїми людьми; скинути з себе будь-які підозри, виказати свою незацікавленість справами сього города, не бути ні посланцями одного князя, як сталося торік, ні мучениками князя іншого, якими прийнято їх сюди. Просто бути мрибічним княжим лікарем, який водночас є лікарем для всіх. Бо ще Мономах сказав: „Вольного приспіте“.
Але, здається, все зіпсував Ростислав. Не витримав у Бозьку, на перші ж припросини молодого Володимира прискакав до Києва і, поваблений золотом київським і розкішшю, відразу виявив намір лишитися тут, сісти на Краснім дворі, не дбаючи, як то буде потрактовано і самим князем Володимиром, і боярством київським, та й самим Ізяславом, до якого вже, мабуть, заготовляють гінця вірні люди. Може, той самий Петро Бориславович саме й споряджає грамотку до свого високого покровителя, в якій напише, що зоставив князь тут Ростислава на свою голову.
Іваниця лежав, задравши на коминок ноги, й знічев'я шкрябався в голові.
— Грієшся? — спитав Дуліб. Іваниця відмуркнув щось нерозбірливе.
— Змінився ти вельми.
— Оце!
— Вже он який час сидимо в Києві, а нічого не при
носиш.
— Що ж мав би приносити?
— Звістки. Як то бувало колись.
— То ж колись.
— Вразив тебе поруб?
— Оце!
— А що коли скажу тобі: поруб був несправжній. Іваниця сів, злякано втупився в Дуліба.
— Як то — несправжній?
— Ну так. Для виду лиш.
— А… — Іваниця не міг стямитися. — А залізо, в якому нас везли до Суздаля? А смердюча яма бездонна, в якій сиділи спершу? А тоді ота хижа і Оляндра, яка щодень дратувала своєю приступністю для всіх, та тільки не для нас, бо ми не мали найголовнішого: волі. Як же ти кажеш, що то несправжнє, Дулібе?
— Ти міг би ще додати той кам'яний мішок у Кідекші, куди нас кинуто вночі й звідки щоночі, щоб ніхто не бачив, випускано погуляти; так само, як прогулювано дикого пардуса, подарованого князеві Юрію Святославом Ольговичем, коли зустрілися вони в Москві уперше. Щоправда, ти не знав, що пардуса того тримано в такому самому кам'яному мішку поряд з нами, і звір, видно, ви-чуваючи людський дух, дряпав стіну пазурями, мурчав пожадливо, не давав мені спати; а ти в цей час спав сном праведника і марив про Ойку та ще про якихось дівчат. Я не заважав тобі, бо й навіщо? Так само не став говорити тобі про ті потаємні розмови, які відбував тоді з князем Юрієм під час твого спання, бо мали заховати таємницю перед цілим світом.
Іваниця ніяк не міг повірити в те, що каже йому Дуліб.
— Та ж навіщо? — вигукнув він. — Навіщо було все оте?
— Хотів Долгорукий послати в Київ своїх вірних людей і вибрав нас з тобою. А щоб не впала на нас підозра, то вигадав поруб. Бо коли б просто відпустив нас до Києва і прибули ми з порожніми руками, не знайшовши убивць і не заплямувавши злочином Долгорукого, то яка б нам була віра? Ізяслав перший вважав би нас підкупленими князем Юрієм, а вже про Войтишича а чи про ігумена Ананію, то чи слід й казати. А так ми прибули сюди тяжко ображені Долгоруким. Найперші його вороги. І всі тутешні вороги його для нас тепер — найперші друзі.
— А Ростислав? — спитав Іваниця. — Він хто?
— Ростислав прийшов, щоб, може, згодом, у час сприятливий, зустріти отця свого в брамі Києва. На жаль, молодий князь занадто поквапливий, а порад нічиїх слухати не звик. Тому й перед тобою відкриваюся передчасно, бо мали б ми ще сидіти тихо, вживатися в Київ, як радив мені Долгорукий. Ростислав приїхав, заявив сьогодні, що сяде тут надовго, вже запрошує до себе і Петрила і Петра Бориславовича, завтра в нього буде все боярство київське, ловитимуть його щоразу на слові, як ю вже пробували зробити сьогодні під час учти, і нічим гут не зарадиш. Погано, коли гідність переростає в пихонитість, а воля — в нестриманість. З таким чоловіком вже нічого не вдієш. Але ми з тобою збережемо прихильність до Ростислава, бо він — наш визволитель, як то всім тут нідомо. Робити ж маємо своє поза сином Долгорукого і незалежно від нього.
— Що ж маємо робити?
— Завтра поїдемо до Кричка, підемо між простий люд київський, щоб розповісти правду про князя Юрія, поїдемо, як колись було, від одного хворого до другого, може, й через усю землю Київську, а там — Переяславську. Чи нам з тобою лякатися мандрів?
— Я вже й забув, коли те було. А ти неначе забув, що лікар єси.
— Войтишича ж лікував, згадай.
— Оце! Його й дрючком не доб'єш! Хіба таких лікують? А Кричко знає про тебе, Дулібе? Тепер згадую, як приїздили ночами туди якісь люди. Думав тоді: до Кричка. Виходить, до
