Волинь - Улас Олексійович Самчук
Тут уже дівки, молодиці, бородаті вояки присідають до землі, тримаються за животи і регочуть, — регочуть.
Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповідав про Берендея.
Володькові він видався чимсь надлюдським. Він пробився наперед, стоїть в дуже невигідному місці, бо зі всієї сили мусить опиратися напорові ззаду, від чого аж мліють і тремтять ноги, але все-таки він не пропустив ні одного слова, ні одної, здавалося, рисочки на обличчі оповідача.
Після рухнула загальна гульня під гармонію. Вояки хватають дівок, цупко тримають їх у дужих руках і викручують буревійну польку. Викрики, висвисти, дівочі вивиски лунають долиною.
Зійшов велетенський, надутий місяць і зупинився над вільхами двірського ставу. Палає багаття. До нього підкидають грубечі комердяки, сипляться снопами іскри, рухи гармонії вилітають з ворохобного натовпу на вільний простір і розкладаються по долині приманливою, пориваючою луною.
Пізно вночі вертався Володько з товаришами додому. По долині, по дорозі, не дивлячись на пізню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жіночі хіхи та ха-хи. Там десь на другому взгір'ю голосний дівочий регіт: «Ха-ха-хаааа!..» — аж покотилося.
Ніч ясна, холоднувата. З неба зриваються і падають у чорну землю зорі. На траві холодна роса. Хлопців пробирає, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росі.
Перед ними мигають п'ятами гурточок дівчаток. Хлопці прискорили біг. Ті відчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дівок, і дрібно залопотіли підошвами по землі. Хлопці ще придали духу…
Біжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька…
— Ай! Що ти. Я тобі дам! Як скажу мамі, то побачиш… Володько і собі розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, він увігнався у саму середину дівчаток і навіть одважився схопити одну за плечі.
Та різко, пронизливо вискнула і Володькові руки відсахнулися, ніби він схопив за щось гаряче… То була Ганка. Він виразно пізнав її, але не зупинився, не промовив ні одного слова, а якмога скорше вирвався наперед і побіг, мов дикий кінь. За ним побігли усі хутірські хлопчики і дівчатка.
Бігом, бігом вперед! Бігли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором. Хведот біг також за ним. Обидва засапалися, розігрілися. Хведот щось хотів говорити, але Володькові не до гутірки.
Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще ніколи в житті не бачив він кращого оповідача і кращої «комедії». Після танці і… і та сама Ганка… Чи помітила і вона його?
Мабуть, ні… Напевно, ні. Він так скажено біг.
Дещо неприємно вразили його слова одного сільського, свого-таки «москаля», що був ранений і прийшов «на поправку».
— Сукини сини! — казав він. — Кашожери мордаті! Хіба вони знають, що таке війна? От зібрав би їх, сволоту чортову, та післав у перву лінію; там, сукин син, один з другим загуляв би.
Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось і в обозі бути. Не всі конечне у перву лінію…
— То, — каже Євген Паламар, — самі «супчики»… Бачте, морди які, хоч пацюків бий — позалазили у «третій разряд»… А на фронт дітвору, білобілєтчиків пруть…
Євгенові, правда, відорвало ліву руку, але його все одно «зовсім» не пустили додому. Він кляв війну «на чом світ стоїть»…
Володько зовсім інакше на ті речі дивився. Навіть відірвана Євгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах події, її романтика, ворохобня і якась своєрідна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школі, відійшло на деякий час набік, а перед ним постала у всій своїй величі і красі — Бог і сатана у одній подобі — війна.
Обоз постояв у селі всього три дні і вирушив далі «в тил». За обозом поїхав другий обоз втікачів. По їх мові чути, що це вже не «з глибокої Галіції», а десь з недалека, з-за Почаєва від Радивилова і з тих місцевостей.
Знов одного дня заїхала на відпочинок до Матвія підвода втікачів. Чоловік, жінка, стара мати і троє дітей — два хлопчики і дівчина. Дівчина вже старша — дівочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько «москаль» у військовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися…. Ну, не покине ж він отак на Божу волю родину… Що, ні? Правда ж. Мав відійти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самі ж жінки… Бійтеся Бога… А що буде за те, що «у срок не з'явився», чорт його знає. Розстріляють, то розстріляють. Гірше смерті нічого не видумаєш, але, напевно, не розстріляють самі, а пішлють на фронт, щоб там уже те брудне діло інші зробили… Походить чоловік від самої границі — три верстві… Вже, може, з хати та з цілого села одно місце на землі… Хто знає… А «тре буде» все-таки десь отам далі серед ліса, чи серед поля, чи, може, і на гладкій дорозі жінку з отими-о щенятами лишити і йти… Що зробиш…
Говіркий і поважний гість сподобався Матвієві. Настя варила, кормила цілу родину. Жінка ввесь час побивалася, плакала. Увійде до хати, що не побачить, що не візьме до рук, і одразу:
— І ми, жіночко, мали таке… Ще ліпше… Все геть-чисто своє мали… А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу… — і сльози одразу їй витечуть з очей, — каламутні у почорнілих, попухлих очницях сльози.
Два дні відпочивали біженці на Матвієвому дворі. На третій рано виїхали.
Серпень добігав кінця. На полях запізнений збір хліба. Безліч вівса мокне у півколах. Дорогою їдуть і ідуть обози — військові й цивільні. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якісь землеміри і вимірили… Бараболі не бараболі, просо не просо, — все одно. Відтяли стільки-то сяжнів, і дорога.
Посунули підводи, кіннота, піші. А Матвієва родина при праці.
— Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! — гукали на Матвія…
— Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полі…
— То в стодолі згорить…
Матвій розводив руками, дивився на захід, звідки вже виразно чути гуркіт гармат. Ні! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клуні, всі засторонки запхав під самий стріп… У полі ще одна насінна конюшина.
Нарешті гострий наказ (десятник у кожній хаті наказав), хто має зайву, тяжку до ходу худобу, хай відводить на «зборний пунт» до Білої Криниці. Там усе на вагу куплять. Хто
