Волинь - Улас Олексійович Самчук
Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз — москалі.
По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.
Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.
На жаль, «до нас» обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.
Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.
— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..
«Малиші» не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як «московський суп». Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав «котелок» і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили «малиші».
По вечері «водопій». Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на «райони». Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигоні «круг». Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними «трьохрядками» гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.
Кирпатий «чорномазий» Ванька під розлогі звуки гармоній «трепака вибиває». Його ноги, рухи і ціле тіло стрибають, як у «чортика». Присідає, плеще долонями по халявах, після по щоках, по губах. Далі й далі — все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякі присідають до землі зі сміху.
А коли скінчився «трепак», виступив оповідач. «За горами, за долами, за широкими морями, за дрімучими лісами, в славнім царстві-государстві жив-був славний цар-государ — Матвей по прозванню Беревдєй…» — рвучко з місця розпочав оповідач, збивши свою «фуражку» на потилицю. Над чолом копицею чуб, комір «гімнастьорки» розхристаний. Ліва рука в боку, правав, мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камінь. Звучний голос оповідача дзвенить, як дзвін. Над усім небо чисте й зоряне. На заході догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повість, як цар Матвей Берендей та задумав морську царівну красуню, володарку морів, океанів, зо всіма багатствами, скарбами, зо всіма підводними царствами й государствами собі за жінку здобути.
Підводна красуня косу має чистого золота, очі найкращі агати, тіло барви бурштину. Цілунок її пік, мов дотик розпаленого до червона заліза. Але ні один зо всіх найкращих лицарів, багатирів, козаків-отаманів не міг здобути її прихильності. Тільки грізний цар Берендєй, що правив усіма суходолами, усіма звірами земними, усіма горами підземними, взявся здобути її.
— Так, — сказав Берендєй. — Кров з носа, лусни, умри, а міць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у ріки підземні спусти всі води, а вилови «шельму» — красуню чарівну!
Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побілив цар! Полонив свою бранку, відніс її у «хороми» з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм півмертву…
«У труби тоді трубили, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендєй усьому світові на славу — пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю. І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот… так! У рот не попало. Да!..» — і рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.
— Браво, Аніско! — гримнуло зо всіх боків, — Браво! Браво! От, сукин син! Про того… як його! Про султана! Про султана! — кричать з натовпу. — Давай, брат, про султана! Говори!
— Про султана, так про султана! — обтираючи чоло долонею і змінивши тон і мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мішаниною. Останні слова розмазав повільною полтавською говіркою.
— Виходь сюди, козачня! — крикнув він. — Огню, стола! Клади огонь!
І десяток воячні кинулося класти багаття. Дрова вже були приготовані. Запалили сухий трусок і полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.
З'явився стіл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг і без слова зайняли місця навколо столу. Одні стоять, інші сидять, ще інші, оперті черевом на стіл, напівлежать.
Тиша. Приходить вістун — проголошує:
— Славні козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський і єгипетський вислав до вас своїх послів з грамотою.
— Го-го-го! — зареготали козаки. — Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгортає довгий папір і згучним, глухим, повільним голосом проголошує:
— Я, великий султан турецький, грецький, македонський і єгипетський володар… такий-то й такий, намісник Аллаха і т. д.
Велетенський натовп завмер. Не чути ні одного згуку. Вояки, дівчата, діти — все заніміло з цікавості, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедію.
Серед великої тиші слова султанського післанця звучать натхнено й урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвітряному просторі дим товстючим стовпом зводиться догори і там десь під зорями розводиться у бузово-сталевому склепінні.
Козаки вислухують грамоту і починають писати відповідь, натовп розсідається від реготу. З його середини уривно виривається: — Македонський дурень!
— Ха-ха-ха! — в один голос реве натовп.
— …Свиняче ухо!
— Xa-xa-xa! — rororo!..
— …Кобилячий хвіст!..
— Xa-xa-xa!
— …а нашого Бога блазень!..
— Xa-xa-xa!..
— …числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, а
