Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.
— От і чудово, — мовив він, побачивши мене. — Підете зі мною до міс Барклі.
— Ні.
— Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження.
— Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся.
— Умийтеся і йдіть як є.
Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей.
— Стривайте, — сказав Рінальді.— Мабуть, нам варто хильнути по чарці.— Він відчинив свою валізу й дістав пляшку.
— Тільки не стреги, — сказав я.
— Ні. Граппи[5].
— Можна.
Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна.
— Ще по одній?
— Можна, — сказав я.
Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька.
— День добрий, — сказала міс Барклі.— Ви не італієць, правда?
— Ні.
Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися.
— Як дивно — бути в італійській армії.
— Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.
— Однаково дуже дивно. Чому ви тут?
— Не знаю, — сказав я. — Не завжди все можна пояснити.
— Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.
— Вас чудово навчали.
— Ми що — повинні й далі отак розмовляти?
— Ні, чому ж, — сказав я.
— I то добре. Правда?
— Що це у вас за тростинка? — запитав я.
Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле, — я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок.
— Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.
— О, пробачте.
— Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.
— Там було пекло.
— Ви там були?
— Ні.
— Мені розповідали про той бій, — сказала вона. — Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.
— Ви довго були заручені?
— Вісім років. Ми росли разом.
— А чому ж не одружилися?
— Не знаю, — сказала вона. — Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.
— Розумію.
— А ви колись були закохані?
— Ні,— відказав я.
Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.
— Які у вас гарні коси, — сказав я.
— Вам подобаються?
— Дуже.
— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.
— Ой, ні.
— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.
Я слухав мовчки.
— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести… Ну, і от — його вбито, і всьому кінець.
— Як знати.
— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець.
Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.
— Як її звуть?
— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда?
— Так. Дуже добрий лікар.
— Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?
— Авжеж.
— Якийсь безглуздий фронт, — сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ?
— Так.
— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.
— А ви давно у госпіталі?
— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.
— Романтичний фронт тут, де ми.
— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.
Я нічого не сказав.
— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?
— Ні.
— А що ж його спинить?
— Десь зломиться.
— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.
— А тут вони не зломляться, — сказав я.
— Гадаєте, ні?
— Ні. Минулого літа їм добре велося.
— Можуть зломитися, — сказала вона. — Всі можуть зломитися.
— I німці теж.
— Ні,— сказала вона. — Думаю, що ні.
Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон.
— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському.
— Тут незле.
— Не зрозумів, — похитав головою Рінальді.
— Abbastanza bene[6],— переклав я.
Він похитав головою.
— Недобре. Ви любите Англію?
— Не дуже. Адже я шотландка.
Рінальді безпорадно подивився на мене.
— Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію, — сказав я по-італійському.
— Але ж Шотландія — це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон.
— Pas encore[7], — сказала міс Ферігюсон.
— Не зовсім?
— Аж ніяк. Ми не любимо англійців.
— Не любите англійців? I міс Барклі не любите?
— Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно.
Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав:
— Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила.
— Дуже, — сказав я. Сам я її навіть не розглядів. — Вона вам подобається?
— Ні,— відповів Рінальді.
Розділ V
Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув
