Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

Того вечора у їдальні я сидів поруч священика, і його засмутило й навіть несподівано образило те, що я не поїхав в Абруцці. Виявляється, він написав батькові, що я маю приїхати, і там готувалися зустріти мене. Я й сам почував себе винним і не міг збагнути, чому не поїхав туди. Адже я хотів поїхати і тепер намагався пояснити, як одне тягло за собою інше, й зрештою він зрозумів і переконався, що я таки хотів поїхати, і вся та незлагода майже минулась. Я випив багато вина, а потім кави й стреги[3] і, захмелівши, все пояснював, як ото в нас не виходить те, чого ми хочемо, так-таки ніколи не виходить.

Ми вдвох розмовляли, а інші тим часом сперечалися. Я справді хотів поїхати в Абруцці. Але так і не поїхав туди, де дороги обмерзлі й тверді, мов залізо, де взимку ясно та сухо і сніг сухий та сипучий, а на снігу тягнуться заячі сліди, де селяни скидають перед вами шапку й величають вас «паном-хазяїном», де можна добре пополювати. Я поїхав не в ті краї, а туди, де чадні кав'ярні й де ночами кімната йде обертом і треба подивитися на стіну, щоб спинити цю круговерть, і тими хмільними ночами в ліжку тобі здається, що ото й усе і нічого більш немає, а потім прокидаєшся з дивним відчуттям і не знаєш, хто лежить поруч тебе, і весь світ тобі потемки наче нереальний і такий звабний, що тільки й лишається почати все знову, нічого не знаючи, нічим не переймаючись у нічній темряві, з певністю, що ото й усе, усе, усе, і нітрохи тим не переймаючись. А то раптом дуже перейнятися всім тим, і заснути, і часом прокинутися вранці з тією ж таки думкою, відчуваючи, як усе, що було, минуло без сліду, так виразно, гостро й ясно це відчуваючи, і деколи ще й торгуючись, скільки заплатити. Іноді тобі хороше, любо та затишно й по тому, і за сніданком, і за обідом. А іноді все приємне зникає геть, і ти радий вибратись на вулицю, але завжди настає такий самий новий день і така сама ніч. Я намагався пояснити, що таке ніч, і чим ніч різниться від дня, і чому вона краща за день — хіба що тільки день випаде дуже ясний та холодний, — але пояснити цього не міг, та й тепер не можу. Та якщо з вами таке траплялося, ви самі знаєте. Із священиком такого не траплялось, але він зрозумів, що я справді хотів поїхати в Абруцці, одначе не поїхав; і ми лишилися друзями, нас єднало багато спільного, але дещо й роз'єднувало. Він завжди знав те, чого не знав я, а коли я про щось і дізнавався, то завжди примудрявсь забути. Та тоді я цього ще не знав, тільки згодом дізнався. А тим часом ми все ще сиділи в їдальні: хоч усі вже повечеряли, проте суперечка тривала. Коли ми двоє замовкли, капітан гукнув:

— Священик сумний! Священик сумний без дівчатка.

— Я не сумний, — сказав священик.

— Священик сумний. Священик хоче, щоб перемогли австріяки, — провадив капітан.

Усі замовкли й слухали. Священик похитав головою.

— Ні,— мовив він.

— Священик не хоче, щоб ми наступали. Ви ж не хочете, щоб ми наступали?

— Неправда. Коли вже ми воюємо, то повинні наступати.

— Повинні наступати. Будемо наступати!

Священик кивнув головою.

— Дайте йому спокій, — мовив майор. — Він хороша людина.

— Та й однаково нічого він із цим не зарадить, — сказав капітан.

Ми всі підвелись і пішли від столу.

Розділ IV

Уранці мене збудила батарея в сусідньому саду, і, побачивши, що у вікно вже світить сонце, я встав з ліжка. Тоді підійшов до вікна й виглянув надвір. Посипані жорствою доріжки були вогкі, трава припала росою. Батарея пальнула ще двічі, й за кожним разом повітря стрясалося, наче від вибуху, аж бряжчали шибки й хляпали поли моєї піжами. Гармат я не бачив, але вони, як видно, стріляли просто понад нами. То було не вельми приємне сусідство, і втішало лиш те, що гармати не дуже важкі. Виглядаючи з вікна у садок, я почув гуркіт ваговоза, що зрушив з місця й поїхав дорогою. Я одягнувся, зійшов униз, випив у кухні кави й подався надвір до гаража.

Під довгим піддашшям стояли, вишикувані в ряд, десять машин. То були незграбні, тупорилі санітарні карети, збудовані на зразок меблевих фургонів і пофарбовані в сірий колір. Одна машина стояла серед двору, й коло неї порались механіки. Ще три були в горах, на перев'язних постах.

— А що, цю батарею теж обстрілюють? — запитав я одного з механіків.

— Ні, signor tenente[4]. Її прикриває пагорб.

— Ну, а як воно взагалі?

— Та незле. Тільки оця машина негодяща, а решта всі на ходу. — Він облишив роботу й усміхнувся. — Ви були у відпустці?

— Так.

Він витер руки об светр і гмукнув.

— Добре провели час?

Інші механіки теж усі загмукали.

— Чудово, — відказав я. — А що негаразд із цією машиною?

— Геть негодяща. То те, то те.

— А тепер що?

— Міняємо кільця на поршнях.

Залишивши їх біля машини, якій відкритий мотор та розкладені на робочих козлах частини надавали сплюндрованого й осиротілого вигляду, я пішов до піддашшя й оглянув по черзі решту машин. Вони були більш-менш чисті, декотрі щойно вимиті, інші припорошені пилом. Я уважно обдивився шини, шукаючи порізів чи пошкоджень від каміння. Все було начебто гаразд. Як видно, то нічого не важило, чи є я тут і наглядаю за всім сам, чи ні. А я гадав собі, що й стан машин, і постачання їх усім потрібним, і добре налагоджена евакуація поранених і хворих з перев'язних постів, вивезення їх на евакуаційний пункт, а потім і розподіл по госпіталях, зазначених у їхніх паперах, великою мірою залежить від мене самого. Аж виявляється, геть однаково, чи то я тут, чи мене немає.

— Були якісь труднощі із запасними частинами? — спитав я старшину механіків.

— Ні, signor tenente.

— А де тепер бензозаправка?

— Там, де й була.

— Добре, — сказав я, а тоді пішов до будинку й випив ще чашку кави у їдальні. Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі — певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об'їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень.

Поки мене не було,