Краса, що не рятує - Павліна Пулу

Лікар сидить у своєму кутку сірий і знервований – перед Надькою в нього під ножем померла пацієнтка, тому він мусив випити, бо йому аж руки сіпалися від нервів, а медсестри йому запізно сказали, що в цієї жінки не позаматкова вагітність, а викидень, от він і… А потім якась інфекція, то змушений був і другу трубу… Він не навмисне. Він дуже втомився. Йому так важко жити. Хірургові очі заходяться слізьми, кінчики синюватих пальців тремтять, і він витягує з шухляди чвертку і ковтає рідину:

– Бачите, Надіє Павлівно, лише кілька крапель… Моє життя таке складне, що й не передати.

Надька виходить із лікарні, їй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку біля вокзалу. На автобус іще рано. Знову заходить у кав’ярню із червоними серветками, п’є дешевий чай з лимоном. Усе, як у вересні. Тільки нема в неї однієї дрібнички, та вона і без неї запросто проживе. І нічого з нею не станеться, бо безліч людей живуть і не вмирають без цієї абищиці, яка зветься Надія. Кумедно, думає Надька, у Надії немає надії. Перш ніж сісти на автобус, ще довго милується довгими коліями і мокрими потягами, що ковзко, наче весняні потічки, течуть у незвідану далину людських доль. І раптом вирішує – навіть, якщо її Толічка так і не знайде, вона мусить сама влаштувати своє життя. Знайти роботу, оселитися в цьому місті.

Сімдесяті, Надьці сорок…

Хлопчик ріс відлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячої допитливості, а тому, що майже ніколи не було навколо нього людей, із якими можна було б спілкуватися. Йому купували найдорожчі іграшки – усіляких монстриків і конструктори, але забороняли гратися з іншими дітьми, бо мама вважала, що вони йому заздрять, а батько, що це все діти наркоманів і алкоголіків, не з такої хорошої сім’ї, як їхня, тож можуть навчити його поганого. Біднота – вона завжди біднота, дурна та брехлива, тому краще таких уникати. Іноді малий тікав від батьків до хлопчика, який бавився у піску перед сусідським будинком, сідав обережно на дерев’яний край пісочниці, щоб не «набратися всякого», і казав:

– Ти – біднота, твої батьки алкоголіки і наркомани, тому ти повинен подякувати, що я прийшов до тебе гратися. Подякуй, що я не побоявся набратися від тебе всякої зарази…

Після цих слів хлопчик його дубасив, і він чимдуж утікав додому і, розтираючи шмарклі та сльози, кричав:

– Ти мені просто заздриш, бо я з хорошої сім’ї…

Після невдалих походів у народ, він остаточно переконався, що його батьки кажуть правду – всі діти йому заздрять і від них можна набратися поганого. Малий потайки заздрив щасливим бідним дітям, які бігали зграйками, а він натомість трощив із безсилої люті свої дорогі іграшки – ну чому він, із хорошої сім’ї, такий самотній? Колись мріяв був про тваринку, але бабуся – педантична суха напарфумована жіночка, яка була чи не єдиною російськомовною бабусею в їхньому містечку і дуже цим пишалася, бо не якась там хохлушка, а жінка породиста, культурна, розмовляє з пафосом і без угаву цитує Пушкіна, – сказала, що в усіх тварин глисти. І якщо малий гладитиме кошенят, цуценят чи, не доведи, Господи (вона аж сплюнула від огиди), мишу, то велетенські білі хробаки з’їдять його зсередини…

«Велетенські білі хробаки, велетенські білі хробаки»… – думав хлопчик і здригався від огиди. Коли одного разу до них на подвір’я заблукало, розпачливо нявкаючи, бездомне кошеня, він, не вагаючись, рушив на нього ровером, щоб розчавити білого величезного хробака ще до того, як він з’їсть його зсередини. Потім, коли батько, мама і навіть бабуся запитували, нащо ж він розчавив бідну кицю, хлопчик гордо відповів:

– Щоб білий хробак не з’їв мене зсередини.

Мама з жахом вигукнула:

– Та з нього ж виросте монстр…

Тато гидливо поморщився і кинув:

– Це все твої гени.

А бабуся похвалила:

– Маладєц, мальчік, усвоіл урок. Тєпєрь я могу бить спокойна – у тєбя нікагда нє будєт глістов.

І малюк зашарівся від щастя, бо бабуся мала в їхній сім’ї найбільший аторитет і сама себе називала «сільной, умной женьщіной».

Іноді йому здавалося – як би було чудово порушити всі заборони, знехтувати сімейними забобонами і кинутися до тваринок, гладити їх і цілувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бігати з дітьми по вулиці й не боятися підхопити глисти чи матюки, бігати з повітряним змієм чи стріляти з уявного кулемета у фашистів – як це було б добре… Іноді він залазив у зарості флоксів на подвір’ї й дивився на птахів, – як вони літали і приземлялися, а потім знову злітали. Іноді він стежив, як вовтузяться у траві комахи, і думав, що світ не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потім іще раз усе обмірковував і вирішував, що таки дорослі знають краще, бо вони розумніші.

Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.

– Ніколи, ніколи-ніколи-ніколи я не буду самотньою, – повторює двадцятидворічна Надька, сидячи в темному помешканні доктора Бау.

Вона вгніздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоєнному дивані із круглими бильцями. Доктор Бау підсунувся до неї на чорному дзиґлику від фортеп’яна і крутиться перед носом, відштовхуючись від підлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поєднуються старість і хлопчакуватість.

– Я теж колись так казав, – сумно констатує Марк Альфредович.

Надька розглядає його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кінськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думає жорстоке дівчисько, – такий, як він, не має шансів на любов». А Надька – то зовсім інша річ – біла, як перший