Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— А далі все просто. Баран, вирахувавши твою траєкторію, заспокоюється і продовжує йти по своїй прямій, щипаючи травичку, впевнений, що асимптота й пряма, за математичним правилом, ніколи в житті не перетнуться. І в момент, коли ти опиняєшся на відстані, достатній для кидка, ти, порушуючи всі закони декартової системи координат, накидаєш на нього ургу (аркан). Все. Баран твій!

Маковскі слухав мене, роззявивши рота.

— А знаєш, чого тобі не вдалося зловити цього цапа з першого разу?

— Чого?

— Бо цап знає геометрію і вміє будувати графіки функцій, а ти — ні!

Франческа зареготала.

Я рушив до цапа, але не прямо на нього, а ніби мимо. Навіть не дивився в його бік. Рогата худоба підняла свою бородату голову й насторожилась. Але, вирахувавши мою траєкторію, зразу заспокоїлась і продовжила переробляти зелену травичку на бібки. Щойно відстань між нами сягла п’яти метрів, я легко метнув петлю. Козел побачив мій рух, сахнувся, та запізно — «гйдэг уяа» намертво затяглася на його рогах.

Моя команда стояла тихо. Очі у всіх були такі, ніби я не козла мотузкою зловив, а принаймні сателіт.

— Ну фіга собі, kurwa! — ошелешено сказав Льолєк. — Ти прямо командос!

Я віддав рогатого «сателіта» сержантові і всміхнувся. Прості навички та вміння, що тисячі років допомагали монголам вижити у Великому Степу, здавалися сучасним людям якоюсь суперсилою. А в степу таке вміє кожна дитина.

— Нуль три два нуль першому! — заговорило Льолєкове радіо.

— Нуль перший, нуль три два! — відгукнувся Маковскі.

— Мені тут щойно доповіли з транзитної зони. Гм… У нас нештатна ситуація, — це говорив командир бази полковник Ґвінн.

— Сер, на моїй базі не буває нештатних ситуацій, сер! — бадьоро доповів Маковскі.

— Ну… Тут, словом, таке… «Ґлоубмастер» привіз групу з Німеччини. Вони транзитом прямують з Афганістану до Колорадо. З ними тварина. Козел. Він пропав.

— Сер, козел у мене, сер!

— Відмінна робота, Маковскі! Я буду через кілька хвилин! Ви де?

— Сер, ангар «С», сер!

— Зараз буду!

— Sir, yes, sir!

Козла повернули солдатам. Він прибився до них у Баграмі. Місцеві нізащо не зізнавалися, чия це худоба, і навідріз відмовлялися брати рогатого назад. Користі з нього не було ніякої, поки один хлопець з Айдахо не придумав нав’ючити на козла сумки з боєзапасом і провіантом. Так цап став ротним бойовим побратимом. Террі (так його назвали) мав мирну й лагідну вдачу, тому незабаром став незамінний. Кидати товариша напризволяще солдати не захотіли, і по закінченню ротації Террі посадили в «Ґлоубмастер» разом із командою.

Та виявилося, що не все так просто. Террі не дуже любив літати і дорогою з Баграма до Європи кричав диким голосом. У Німеччині його вигуляли, а вже після довгого перельоту до США, на нашу базу, цап, побачивши землю, вистрибнув і втік. Солдати шукали його самотужки, та дарма. Доповісти командуванню бази — стовідсоткова халепа, оскільки Террі — нелегал. Та ще з країни, яку, всупереч логіці, здоровому глузду і правам людини, не дуже люблять у Білому домі. До відльоту залишалося усього кілька годин, тож заявити про пропажу таки довелося.

За щасливим збігом обставин на момент рапорту Террі був уже в руках начальника охорони бази. А тепер він у літаку очікує чиновників CDC (Centers for Disease Control and Prevention) із сусіднього цивільного аеропорту. Тепер доля Террі у їхніх руках.

— Ну, і як тобі твій перший день? — спитав я нового стажера, коли ми після всіх пригод і після активної зміни зібралися, нарешті, в командному центрі.

— Здуріти можна! — простодушно визнав Дейв. — Такого в кіно не побачиш, реально.

— А ще які твої враження від першого дня? — поцікавився професор Рассел.

— Математика!

— Що? — не зрозумів Рассел.

— Математика скрізь і всюди, — повторив Дейв і додав: — А ще Джорджіо, який у синій формі з шевронами НАСА розкручує петлю, щоб зловити цапа! — засміявся стажер.

— Це життя, юначе! — сказав мудрий професор. — І в космосі люди їстимуть, ходитимуть у туалет і, звісно ж, кохатимуться. А може, хтозна — ще й овочі на космічних городах зуміють вирощувати.

— Або козлів на Марсі ловити!

— Авжеж! Без козлів там точно не обійдеться.

* * *

Франческу з минулого тижня переслідує головний біль. Вона приходила на роботу, всміхалась, як завжди, робила всі свої звичні процедури та розрахунки, спілкувалася із Г’юстоном, сварилась і жартувала. От тільки коли-не-коли сідала за свій стіл і закривала обличчя руками. Але сьогодні все було інакше.

— Cara mia, piccolo, stai bene?

— Io sto bene, caro mio, Giorgio…[98]

— Та, знаєш, щось не видно, ти вибачай, звісно.

— Голова сильно болить.

— З минулого тижня?

— Угу.

— Знеболювальне приймала?

— Приймала. Не діє. Усі вихідні промучилася, — пожалілася дівчина.

— Знаєш що, mia ragazza? Після активної зміни підеш на скринінг.

— Навіщо, mio caro?

— Щоб виключити щось серйозне.

— Ти перебільшуєш, — спробувала всміхнутися моя напарниця.

Однак вона була така бліда, що я силоміць забрав у неї папери і, не чекаючи кінця зміни, відвів у наш кабінет.

Звідти набрав доктора Джексона і пояснив йому проблему.

— Приходьте. Я чекаю, — коротко відказав Стів.

У кабінеті у Стіва чомусь завжди пахло жуйкою. Солодкуватий запах bubble gum нагадував скоріше якусь дитячу ігрову кімнату, ніж оглядову. Тут стояв диван, великий монітор із Netflix і навіть невеличкий акваріум. Крім того, що Джексон був військовим хірургом, він непогано знався на PTSD[99] і всіляких таких штуках.

— Що у вас знову? — Стів розтягнув білосніжну усмішку на тридцять два.

— «Знову»! — пробурчав я. — Чому ледь що, одразу «знову»? Ми що, шта…

— «Дельта» з вами двічі літала! — засміявся Стів. — І це не беручи до уваги дрібних візитів. Ви мої постійні клієнти.

І справді. Двічі санітарний гелікоптер UH—60 Black Hawk возив нас із Франческою з авіабази у Гартфорд. Решту дрібних випадків я вже й не згадую.

— Голова болить, — сказав я. — З п’ятниці. Вона у п’ятницю була дуже нервова і лаялась, як старий моряк.

— Не блювала? — турботливо спитав Стів.

— Ні.

— Кава?

— Двічі, як і завжди. Але голова заболіла ще до кави. І сьогодні ось знову.

Під час усієї розмови Франческа чемно, склавши руки, сиділа на стільчику. Створювалося враження, що це тато привів дитину до педіатра і розповідав тому, що і як.

— ОК! — Стів щось швидко набирав на комп’ютері. — Я запитав результати МРТ із Хірургічного центру, де Франческа торік лікувалася від струсу, бо знаєш, як воно буває… Краще перестрахуватися. А тим часом я її огляну.

Стів повернувся до сицилійки і засюсюкав:

— Поміряємо тобі тиск, знімемо EEG[100] і дізнаємося, що з тобою.

Я не витримав і засміявся.

— Лікарю, ми боїмося уколів! — Франческа метнула на мене гнівний погляд, і я насилу вгамував сміх. — Усе, я пішов. Стів, тримай мене в курсі!

— Наскільки мені це дозволить лікарська таємниця.

— Франческо, будь чемна!

— Іди вже!

Франческа прийшла десь через годину. Нічого не змінилося. Вона така сама тиха й сумна. Здебільшого, щоб підняти їй настрій і повернути напарницю у робочий стан, мені достатньо п’яти хвилин розмови, філіжанки кави або чашки какао і однієї шоколадки. Але тепер усе було марно.

Франческа, здавалось, ось-ось заплаче.

Я подзвонив Джексонові.

— Стів?

— Гм… Джорджіо, зайди-но до мене.

У мене аж на серці похололо. Недавно Ярка мені розповідала, як несподівано в людей з’являється пухлина