Постріл із глибин - Ерік Ларсон

через метушню, що виникла в останні миті, коли багато хто побіг по свої речі? Може, вони загинули через свою шляхетність? А може, через боягузтво? Чи випала їм така ж доля, як тій невідомій жінці, яку винесло на острів Стро-Айленд поблизу міста Ґолвей, де її знайшов наглядач маяка? На ній був жилет Boddy — одягнений правильно. У морі вона провела тридцять шість днів.

Матері, які втратили своїх дітей, до самої смерті будуть уявляти собі їхні останні миті або ж сподіватися, що якимось дивом їхні діти врятувались і живуть тепер з іншими людьми. Нора Бретертон, жінка з Лос-Анджелеса, котра віддала дочку якомусь чоловікові, не зазнала таких мук надії: її дочка Бетті була тілом № 156. Мати поховала її на цвинтарі монастиря урсулинок у Корку. Син Бретертон залишився живим.

Для тих родин, що чекали на новини вдома, відсутність тіла означала щось між надією й горем. Одна матір вирішила дізнатися якомога більше про свого загиблого сина, Престона Прічарда. Їй допомагав другий її син Мостін — він приїхав до Квінстауна, щоб обійти морги. «Тут повно таких нещасних, як і ми самі»[712], — писав він. Жодного сліду брата йому знайти не вдалося. «Незрозуміло, що ж тепер робити».

Місіс Прічард писала десятки листів іншим уцілілим. Отримуючи відповіді, вона писала ще й ще. Вона розсилала листівки з фотографією Престона та його детальним описом. Серед тих, кому вона писала, була також Ґрейс Френч, сусідка Прічарда за обіднім столом, — вона сказала місіс Прічард, що була, мабуть, останньою людиною на кораблі, хто розмовляв з її сином. В одному зі своїх листів до місіс Прічард — а їх було декілька — вона розповіла, що часто думає про її сина та про їхню перервану прогулянку в пошуках її близнючки. Френч писала: «Я так чітко пам’ятаю його обличчя — засмагле, повне життя й прагнень»[713].

Листи, які отримала мати, дозволили по-новому оцінити подорож, а також випробовування та горе останнього дня. Автори листів згадують Прічарда, його популярність і товариськість, розповідають власні історії. Здебільшого ті, хто вижив, намагалися якось утішити жінку, навіть якщо лише бачили її сина мигцем або й зовсім не бачили. Вони запевняли місіс Прічард, що такий фізично сильний чоловік точно допомагав жінкам та дітям до останнього.

Теодейт Поуп, дотримуючись своїх спіритуалістичних переконань, написала місіс Прічард 4 лютого 1916 року: «Я дуже прошу Вас не перейматися тим, що сталося з фізичною частиною Вашого милого хлопчика, — запевняла вона. — Ви маєте пам’ятати: що б не сталося з його тілом, це ніяк не вплинуло на його дух, який, без сумніву, живе та чекає возз’єднання з Вами»[714].

Пасажирка другого класу на ім’я Рут М. Вордсворт із Солсбері, Англія, намагалася пояснити, що є різниця між тими пекельними сценами, які малює уява рідних, і тим, що насправді сталося на кораблі.

«Я знаю, що Ви схиляєтеся до найстрашніших картин; але дозвольте розповісти Вам, що хоча все, що сталось, і було жахливим, але не настільки, як Ви собі уявляєте. Коли настає той самий момент, Господь кожному допомагає вижити або померти»[715]. Вона описувала тишу та відсутність паніки серед пасажирів: «Вони всі були спокійні, багато хто навіть веселий, усі старалися поводитися розумно: чоловіки піклувалися про жінок та дітей, забуваючи про себе. Вони не могли зробити багато, бо через нахил судна багато шлюпок було неможливо спустити, але вони робили все, що могли, та поводились, як і належить чоловікам».

Із чотирьох чоловіків, які ділили каюту D-90 з Престоном Прічардом, лише один вижив — його друг Артур Гадсден. Тіло Прічарда так і не знайшли, але, коли читаєш красиво оправлені в червону палітурку листи до місіс Прічард, складається навдивовижу яскраве враження, наче він і досі існує десь неподалік.

Частина V
Море таємниць
Лондон.
Звинувачення

Те, що було далі, стало для Тьорнера цілковитою несподіванкою. Незважаючи на те що причина катастрофи була очевидною — військові дії, — Адміралтейство почало звинувачувати саме капітана. Будь-хто, хто мав доступ до внутрішнього спілкування або «протоколів» між канцеляріями головних посадовців Адміралтейства в перший тиждень після трагедії, бачив, що Адміралтейство щосили намагається підвести Тьорнера під суд. В одній з таких записок сам Черчилль писав: «Треба переслідувати капітана без зволікань»[716].

Але, перш ніж почались якісь дії, слідчий у Кінсейлі Джон Дж. Хорґан провів власне розслідування, що дуже не сподобалось Адміралтейству. Хорґан вирішив, що відповідальність за розслідування лежить саме на ньому, адже п’ятеро з загиблих пасажирів «Лузитанії» опинились у його районі. Він розпочав розслідування наступного дня після потоплення, у суботу, 8 травня. Викликавши Тьорнера як свідка, Хорґан вислухав його свідчення та похвалив його за хоробрість і рішення залишатися з кораблем до останньої секунди. Тьорнер, почувши це, розплакався. Пізніше у своїх спогадах Хорґан називав капітана «сміливим чоловіком, якому не пощастило»[717].

У понеділок, 10 травня, присяжні, яких зібрав слідчий, проголосили своє рішення: офіцери субмарини та кайзер Німеччини вчинили «умисне масове вбивство»[718].

За півгодини з Адміралтейства надійшов наказ Хорґану заборонити Тьорнерові давати свідчення. Хорґан писав: «Але того