Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Велика кількість неідентифікованих тіл у моргах поставила перед керівниками «Кунард» непросте завдання, яке вимагало термінового розв’язання. Тіла — а їх було 140 — уже почали розкладатись, і весняна погода лише прискорювала цей процес. Компанія вирішила влаштувати масове поховання. У кожного тіла буде власна труна, крім матерів з дітьми. Усі труни поховають разом у трьох братських могилах, позначених літерами «А», «В», «С», на старому церковному цвинтарі на пагорбі коло Квінстауна.
Призначили дату поховання — 10 травня, понеділок. Протягом доби напередодні солдати копали могили, а робітники поховального бюро складали тіла в труни. Віка не закривали до останнього, щоб залишити рідним можливість упізнати тіло. Через нестачу транспорту труни почали перевозити партіями рано-вранці, але три труни залишили для офіційної поховальної процесії, яка мала початися після обіду.
Плакальники та просто цікаві прибували на поїздах. На весь день зачинили всі крамниці та закрили віконниці на вітринах. Капітани кораблів наказали спустити прапори до середини щогли. Процесія вирушила через Квінстаун, і військовий оркестр грав «Поховальний марш» Шопена. У голові процесії йшли священики, серед яких був отець Каулі Кларк із Лондона, який і сам пережив катастрофу. Солдати та плакальники йшли за консулом США Фростом. Солдати й місцеві жителі вишикувались у шеренгу, яка простяглася вздовж усього шляху процесії, — на знак поваги вони стояли з непокритими головами. Дорога, якою йшла процесія, проходила через яскраво-зелені пагорби, вкриті дикими квітами з краплинами жовтого де-не-де — цвіли кущі дроку. На блакитному небі не було жодної хмарки, і вдалині, у затоці, на легенькому вітерці гойдалися кораблі. «Ця мирна картина, — писав один журналіст, — нічим не нагадувала про трагедію»[709].
Близько третьої дня процесія з трьома трунами прибула на цвинтар і зупинилася коло могил. Усі інші численні труни — довгасті ромби з в’язу — були вже дбайливо укладені всередині у два шари. Місце розташування кожної труни та номер тіла були занесені в список, щоб рідні могли хоча б знати точне місце поховання, якщо тіло впізнають за фотографіями чи речами в каталозі «Кунард».
Поки три труни опускали в могили, усі присутні співали гімн «Будь зі мною». Потім церемоніальний караул дав залп із рушниць, і горністи почали грати «Остання путь», британський військовий поховальний гімн. Солдати почали засипати могили. На фотокартках видно, що коло купи землі у ряд стоять маленькі хлопчики — вони з великою цікавістю спостерігають за тим, як солдати засипають землею проміжки між трунами.
Церемонія була щира, гідна й дуже зворушлива, але масове поховання призвело до страждань тих родин, які надто пізно дізналися, що там поховали близьку людину. За даними «Кунард», з усіх анонімно похованих тоді близько половини були впізнані згодом за фотокартками та речами. Деяким родинам було надто важко пережити те, що їхній родич похований десь далеко. Родина Елізабет А. Секкум, 38-річної жінки з Пітерборо, штат Нью-Гемтппир, благала консула Фроста ексгумувати її тіло та привезти додому[710]. Вона була дочкою одного з капітанів «Кунард», який помер за кілька років до того. Її поховали як тіло № 16414 травня в могилі В у шостому ряді на верхньому пласті.
Фрост зробив усе, що міг. Його аргументи були такими: труна з тілом Секкум розташована так, що її досить легко знайти. Навіть беручи до уваги, що він дуже не любив марно витрачати державні гроші, він усе ж таки запропонував родині цілих 100 фунтів для оплати цієї справи.
Уряд Британії був готовий погодитись, але місцева влада була категорично проти, і їхнє слово стало вирішальним. Частково таке рішення місцевих можновладців пояснювалося забобонністю — «релігійною упередженістю», як назвав це Фрост, — а частково вони просто не хотіли створювати прецедент. Щонайменше двадцять родин теж хотіли ексгумувати своїх рідних і отримали відмову. Проте позиція місцевої влади, писав Фрост, «була для мене цілковито незрозумілою».
Найтяжча доля випала рідним тих численних пасажирів, тіл яких так і не знайшли. З 791 пасажира, які, за даними «Кунард», зникли безвісти, знайшли лише 173 тіла, тобто 20 відсотків[711]. Інформацію щодо решти 618 людей так і не вдалось отримати. Із членами команди ситуація була ще гіршою — безперечно, через те, що дуже багато людей загинуло в багажному відділенні.
Еліс та Елберт Хаббард зникли, як і пасажир із Канзас-Сіті Теодор Неш. У Квінстауні його дружина Белль якийсь час ділила кімнату з Робертом Кеєм — хлопчиком, який хворів на кір, — поки за ним їхав його дідусь, щоб забрати до себе. Джозеф Френкам — в останні миті він обіймав свою родину, сидячи у неспущеній шлюпці, — вижив разом зі своїм сином. Але його дружина та чотирирічна дочка загинули. Неллі Гастон так і не відправила свій милий лист-щоденник, у якому зізнавалася, що розміри її задньої частини не дозволили їй заскочити на свою койку. Цей лист знайшли в сумочці, яка плавала в морі. Усі троє членів родини Лак — 34-річна Шарлотта та двоє її синів — також зникли. Тіло Альфреда Вандербільта не знайшли, і не допомогла навіть оголошена винагорода в 5 тисяч доларів. Друг та компаньйон Чарльза Лоріа, Лотроп Вітінгтон, теж зник.
Оскільки багато тіл так і не було знайдено, їхніх рідних переслідували сумніви. Чи поховали їхніх родичів серед тих невідомих тіл у Квінстауні? Чи залишились вони десь усередині корабля
