Син - Філіп Майєр
Коли ми лягли спати, Жовте Волосся нарешті дозволила мені зробити те, що я хотів. Минуло кілька хвилин, і я збагнув, що жінка не відчуває жодного задоволення від цього — лише страждає. Мені стало страшенно соромно, і я дав її тілу спокій.
— Ти чого? — мовила вона. — Гайда, роби свою справу.
— Я не можу тебе примушувати.
— Та я ж не бороню тобі, — знизала вона плечима. — Ти давав мені обіцянку і виконав її.
Я, добре подумавши, вибрався з-під ковдри. Зіп’явся на ноги, помилувався нічним небом, а тоді завершив справу руками. Перш ніж знову залізти під ковдру, я помітив, що на траві немає паморозі: на височині-бо завжди значно тепліше, ніж у преріях.
— Ти хороша людина, — сказала Жовте Волосся. — Таких, як ти, я ще ніколи не зустрічала.
Наступного дня ми дісталися Остіна. Спочатку нас привели до оселі купця, якого знали наші команчерос, а тоді — до будинку законодавчих зборів штату. До нас із німкою підійшов невеличкий гурт білих людей. Вони запитали, як нас звуть, а тоді довго й нудно торгувалися з команчерос. Нарешті «святий Ніколас» та його колеги отримали за мене триста доларів і стільки ж — за Жовте Волосся. Вони поїхали геть, навіть не глянувши на мене. Німку ще намагалися поцілувати на прощання, та вона відсахнулася, тому що не хотіла, щоб вони й близько до неї підходили в присутності всіх тих білих.
Справжнім її іменем було Інґрід Ґетц. Звістка про нас швидко поширювалася, і невдовзі жінку взяли під свою опіку тутешні заможні дами. Наступного дня з нею, як я побачив, сталася дивовижна переміна: вона була вдягнена в блакитну шовкову сукню, а її чисте волосся зібране в чудову зачіску. Що ж до мене, я залишався таким, як і був: у шкіряних індіанських штанях, із ножем за поясом, хоча кольта в мене все-таки відібрали.
Спав я в тюремній камері, де на той час ніхто не сидів. Щодо німки, її поселили в домі представника Сполучених Штатів та його дружини (вони мали плантацію, розташовану неподалік від східної частини міста). Минуло кілька днів, і в будинку тутешнього судді — а це був георгіанський особняк, звідки розгортався чудовий краєвид на річку, — влаштували прийом на нашу честь. Суддя виявився рудоголовим чолов’ягою зі здоровенними руками — здавалося б, він може важелезну бочку підняти як правою, так і лівою. Однак долоні в нього були м’якесенькі, мов у маленької дитини. У юності цей чоловік здобув освіту в Гарварді, згодом ставши сенатором у штаті Кентуккі. Проте невдовзі він вирішив, що політики з нього досить, та й переїхав до Техасу, щоб примножити свої статки. Суддя був дуже начитаний і навіть у звичайних розмовах завжди вживав книжні слова й звороти — страшенно довгі й закручені. Попри це, я одразу прихилився до нього душею — він-бо був людиною веселою й незлобивою.
Жовте Волосся, змінивши одяг і зачіску, уже нічим не відрізнялася від міських панянок, а я — хоч мені й підрізали волосся — на вигляд був усе ще дикун дикуном. Оце так парочка! На прийомі до нас причепилися репортери, адже всім було страшенно цікаво, чи не одружені ми з нею. Відверто кажучи, я б аж ніяк не заперечував, якби німка сказала, що заміжня за мною. Вона ж тепер — варто було їй лишень помитися! — сяяла такою вродою, що я не міг намилуватися.
Усі репортери теж хотіли, щоб Жовте Волосся назвалася моєю дружиною, оскільки з цього б вийшла чудова історія для газет. Але німка була такою ж егоїстичною, як вродливою, і тому сказала, що ми з нею не мали й не маємо жодних стосунків. Мовляв, я лише захищав її від команчів, і завдяки цьому вона зберегла свою честь. Справді-справді, вона досі має честь-честь-честь…
Мені аж мову відібрало. Хто в це повірить? Хіба що янкі. Адже техасці чудово знають, що виробляють команчі зі своїми полонянками.
Стіл аж тріщав під вагою наїдків: свіжий хліб, яловичина, смажені індички… хоча їх я й не торкнувся. Згадав-бо, що команчі вважали, нібито вживання м’яса індичок перетворює хоробрих воїнів на боягузів. Ескуте часто повторював жарт: мовляв, якщо смажена індичка може відібрати в тебе всю сміливість, то що ж із тобою буде, якщо ти жінчину спідницю носитимеш? Також на прийомі подавали смажену свинину, та її я теж не їв, адже свиня вважалася в команчів нечистою твариною. Тож я ум’яв фунтів із п’ять яловичини і двох кроликів. Усі лише дивувалися з мого надзвичайно хорошого апетиту. Що ж до німки, вона з’їла трошки хліба та м’яса індички, а тоді — виразно зиркнувши на мене, простягла руку до шматка свинини.
Тієї ночі в будинку панувала нестерпна духота — навіть незважаючи на те, що крізь відчинені вікна проникав свіжий вітерець. Заснути в душному ліжку я не зміг, тому, вийшовши надвір, улігся спати на травичці. Жовте Волосся вже встигла вигадати про себе нову брехню: нібито вона походить із роду німецьких аристократів. Звісно ж, усіх родичів Інґрід повбивали, і тому перевірити правдивість цього твердження вже ніхто не зможе. Я точно знав, що німка обманює, решта ж — щонайменше ставили під сумнів її слова. Проте ніхто з них нічого не сказав уголос, оскільки вони ніколи не бачили жінки, яка, побувавши в полоні в команчів, повернулася абсолютно неушкодженою. Як-то кажуть, дарованому коневі в зуби не заглядають.
Минуло ще кілька днів, і суддя влаштував на своєму подвір’ї барбекю, запросивши кількох великих цабе з Остіна; також приїхали репортери зі східних штатів. Мене попросили вдягтися по-індіанськи й показати щось таке, чому я навчився в команчів. Цирк улаштувати вирішили. Що я міг там показати? Як вистежувати дичину або ж як визначити настрій людини за її слідами? Це я вмію, та вистави з цього не зробиш. Тож я попросив, щоб мені дали коня, і проїхався на ньому без сідла, водночас стріляючи з лука в тюк із сіном. Суддя казав, що краще було б замість цього тюка використати пеньок, але я був категорично проти, оскільки стріли тупляться об дерево. А мені хотілося зберегти їх: це ж був подарунок Тошавеєвого батька (як і мій лук). І якщо вже псувати ці стріли, то тільки об живу мішень. Тож суддя показав мені на білку, яка сиділа на одній із верхніх гілок старого дуба. Я влучив у неї стрілою, а тоді — ще й у голуба, який сидів на
